Розпочалась подача документів ще на кілька посад до рибоохоронного патруля Азовського басейнового управління | Департаментом екології та природних ресурсів Херсонської обласної державної адміністрації оголошено конкурс | Ветерани АТО отримають ліки безкоштовно | Учасникам бойових дій держава гарантує право на безоплатне санаторно-курортне лікування | Служба за контрактом – шлях до розбудови боєздатної армії | МЗС рекомендує громадянам України утриматися від відвідання Російської Федерації | В Херсоне работает анонимная консультация для больных наркоманией |
     
Еще
 
Эксклюзивный комментарий

Блоги
Афиша

Дивись Українське


Дивись Українське
Щонеділі о 20:00














Google+



Київська ідея
Останнім часом навколо «київської ідеї» знову точаться розмови. Хтось вбачає в ній утопію, хтось – небезпеку для амбітних планів «Третього Риму». Хтось – нову національну програму для України.

Серед опитаних авторитетним щотижневиком «Дзеркало тижня» експертів на питання про «київську ідею» відповів і голова Інформаційно-видавничого управління Київської Патріархії єпископ Васильківський ЄВСТРАТІЙ.

— Як формулюється «духовна місія Києва» у теперішніх церковних, соціальних та культурних реаліях?

— Якщо спробувати коротко охарактеризувати місію Києва, то він має бути «другим Єрусалимом». І це не просто пишний титул чи калька з «Третього Риму». «Другий Єрусалим» для мене — ідея глибока і багатогранна.

Найперше — найменування «Єрусалим» відсилає нас до ідей святості та древності. Адже саме ці слова відразу виникають синонімічним рядом, коли ми згадуємо про Єрусалим.

Третя ідея, яку я бачу в цій назві, — це ідея протиставлення духовного впливу впливові політичному. Рим — місто політичної величі, місто владне.

Єрусалим — теж місто царське, але Царство це — не від світу, а з небес.

Цікавою ілюстрацією такого бачення є історія Єрусалимського православного патріархату, який був затверджений не на підставі того, що його центр мав політичну вагу — як патріархати Риму, Константинополя, Олександрії та Антіохії, — а на підставі духовного авторитету й загального пошанування Святого міста.

Четвертий аспект — це місто, як точка тяжіння народу, місто-символ нації. Бо тільки щодо такого місця можна сказати словами з псалма: «Якщо забуду тебе, Єрусалиме, — нехай забутою буде правиця моя».

Це означає, що як би добре представники народу не були влаштовані в інших країнах чи серед інших народів — вони завжди пам’ятають, що їхня справжня Батьківщина тільки біля Святого міста.

Реалізація бачення цих чотирьох граней для Києва, як другого Єрусалиму, — це і є його сучасна місія.

Київ — беззаперечна святиня християнського світу. Він — місце хрещення Руси, столиця перших християнських володарів у східнослов’янських землях: Аскольда, Ольги, Володимира. З Києва має свої витоки аскетична чернеча традиція Руси — прийнята від обителів Афону та Студійського монастиря через перших печерських подвижників, які її не тільки тут насадили, але й творчо примножили та збагатили. З Києвом пов’язані й перші богословські здобутки молодої Церкви, відбиті у «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона Русича, і відродження богословської науки, та й науки взагалі, у XVII ст. в стінах Києво-Могилянської колегії-академії.

У Києві ми бачимо фундамент як церковної архітектури княжої доби, так і архітектурного символу України — козацького чи мазепинського бароко.

Київ також є джерелом особливої музично-пісенної традиції, пов’язаної з київським наспівом, бароковим продовженням якого стали видатні твори Бортнянського, Березовського, Веделя.

Все це є підтвердження первинності, унікальності Києва у духовному та культурному відношенні. Саме через Київ, як центр княжої Руси, пройшло сприйняття, осмислення і творче втілення в життя досягнень і спадку Візантії. При чому, на відміну від Московської держави, яка у Візантії бачила — і бачить — в першу чергу зразок імперії, Київська держава у Візантії найперше побачила і прийняла святість. Князь Володимир та його благочестиві нащадки хотіли, щоби їхня столиця, так само, як і Царгород, в першу чергу була не першопрестольним градом, а місцем, де людина сказала би: «Не знаю, де я — на землі чи на небі».

З житій святих та досвіду Церкви відомо, що найславніші чернечі обителі з’являлися не за наказом, а природно — навколо видатних подвижників. До цих усамітнених світильників духу тягнулися інші, переймали їхній досвід, навчалися правил духовного життя, згодом передаючи все це наступному поколінню. І так за кілька поколінь навколо усамітненого місця аскетичного подвигу одного зростала велика громада, яка складалася уже з багатьох.

Цей приклад можна застосувати і до Києва. Переймаючи духовні скарби Східної Церкви в княжий період, користуючись досягненнями шкільної науки Заходу в Могилянську добу, Київ по праву був старцем-вчителем, від якого учні завжди отримували настанову і переймали приклад життя. Не силою влади, а силою духу він приваблював до себе.

Для багатьох важливим фактором переконання у правоті є древність, освячення традицією. І в цьому Київ також посідає перше місце серед столиць держав, які виникли на місці Княжої Руси, не кажучи вже про міста України. Жодне інше місто на цих землях не може похвалитися такою древністю походження — хіба що за винятком мертвих міст північного Причорномор’я. Але вони — лише пам’ятки археології, в той час як Київ — живий.

Якщо розглядати поняття «другий Єрусалим», як противагу «Новому Риму» та «Третьому Риму», то, безперечно, сама історія стає підтвердженням правильності наших припущень. Адже Київ протягом багатьох століть був позбавлений реальної політичної ваги чи влади. Після княжіння Володимира Мономаха Київ вже став не центром влади, а радше її символом. Після монгольської навали та спустошення на багато століть він взагалі перестав бути столицею навіть формально. І цим, здається, пройшов випробування на справжню духовну цінність.

Адже багато християнських столиць набували і втрачали церковну вагу лише завдяки вазі політичній. Так сталося і з Москвою, політичне підвищення якої зробило її центром митрополії, а перебування митрополита забезпечило церковну підтримку «собиранию русских земель» навколо Московського княжого престолу. І навпаки — коли Петро І переніс столицю та управління Московською Церквою в новозбудований Петербург, у церковному відношенні на два століття Москва стала лише символом древності, нічим особливим не відзначаючись серед сучасності.

Історія довела, що Київ — як і Єрусалим — завжди буде духовним центром, незважаючи на своє політичне положення. А Москва — як і Константинополь, як і Рим — свій авторитет зберігає у тій мірі, в якій може зберігати в своїх руках земну владу.

З усіх попередніх аспектів логічно постає й роль Києва, як центра, символу українства. Будучи духовним серцем українського народу, його історичним центром, випробуваним на міцність буревіями століть поневоленого буття, Київ назавжди залишиться для українців тим, чим Єрусалим є для євреїв, а Константинополь — для греків.

Розставивши наголоси у минулому можемо краще оцінити сучасність та зробити певні плани на майбутнє.

Як на мене, духовна місія Києва у сучасних церковних, соціальних та культурних реаліях полягає в тому, щоби бути самостійним центром тяжіння для українського світу, для всіх тих, хто вважає Україну своєю батьківщиною. Святість, древність, велич Києва повинні надихати український народ на шляху самостійної побудови суспільного, економічного, політичного, культурного життя. Усвідомлення того, чим насправді є Київ, повинно вивітрювати дух меншовартості, вторинності, який, на жаль, дуже глибоко проник в наш народ.

Покоління українців до нас боролися за відродження державності. А коли наше покоління, нарешті, має незалежну держави, ми ніяк не можемо визначитися, в який бік нам тулитися — на Схід, чи на Захід? Ми, в переважній більшості, ніяк не можемо звикнути до того, що нікуди не треба тулитися, що потрібно будувати власне життя у своїй хаті, а не йдучи у прийми. І в цьому відношенні Київ подає нам приклад — адже древня Київська держава зростала не як залежний придаток до інших, а як самостійна країна, гостинна до друзів і грізна для ворогів.

В такій якості «київська ідея», безперечно, виступає антиподом ідеї «Москви — Третього Риму» та її перевтілення в концепції «Русского мира». В цьому «мире» місця унікальному Києву нема. Найбільше, чим він є — прообразом Москви, «другим Константинополем», тобто примарою величі минулого, яка убого виглядає в сучасності.

Але погляд на Київ як на минуле Москви глибоко помилковий. Як би хто не вважав, але Київ і Москва і духовно, і культурно, і з огляду на тип політичний та державний, належать до різних традицій. Чимось споріднених, чимось історично зближених, але — різних. Київ давно позбувся амбіцій імперського центру, Москва — марить відродженням імперії і своє «світле майбутнє» бачить лише у «славному минулому». Київ завжди був на боці колективного, суспільного вирішення найважливіших питань життя народу — від віча княжих часів через козацьку раду і аж до Майдану. Москва від самого початку була авторитарною столицею, містом самовладного правителя. Духовний і суспільний тип Києва ближчий до Європи — Європи візантійської чи Європи модерної. Духовний і суспільний тип Москви має коріння в Золотій Орді. Навіть знаменитий символ Московського царства — «шапка Мономаха» — це предмет азіатського походження.

Мене можуть запитати: «Чому Вам Москва не дає спокою?» Причин дві. Перша — це те, що українська незалежність зараз утверджується саме як незалежність від Москви. Якби ми жили за Богдана Хмельницького, то можливо б говорили про відмінність Києва від Кракова чи Стамбула. А зараз — такий час. Друга ж причина полягає в тому, що Москва прагне поглинути в собі Київ, розчинити, зробити його всього лиш одним зі своїх облич в рамках «исторической Руси» — тієї «Руси», яка насправді має більше спільного зі східними деспотіями і спробами вдягнути їх у європейські шати, аніж з Руссю Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Тому відродження самосвідомості Києва — також основа збереження його ідентичності перед навалою реінкарнації «Третього Риму».

Якщо коротко підсумувати, то сучасне завдання Києва, чи, радше, ідеї Києва — долати тяжіння України бути схожою на щось і надихати бути чимось. Чимось особливим — унікальним, цінним, неповторним. Таким, яким є Київ.

— Які Ви бачите практичні шляхи просування «київської ідеї»?

— Найперше — її формулювання, усвідомлення, втілення в життя на різних рівнях буття суспільства. Досі «київська ідея» залишається більше здобутком неширокого кола інтелектуалів, аніж програмою здійснення конкретних справ.

«Київська ідея» має великий потенціал, але вона ще повинна визріти, викристалізуватися. Для цього потрібні дискусії, в тому числі й в пресі. Потрібні наукові розробки. Потрібне філософське осмислення.

Думаю, що саме «київська ідея» може стати тією національною ідеєю, брак якої зараз так гостро відчувається. До 1991 р. національною ідеєю було здобуття державної незалежності України. Україна проголосила свою незалежність. А що далі? Повноцінної відповіді на це питання немає — і це, як на мене, одна з причин постійного суспільного збурення, судомних поривів то в бік Росії, то в бік Європи. «Київська ідея», яка має глибоке коріння, духовну і державницьку основу, цілком здатна стати новою національною ідеєю українства.

Що стосується церковного аспекту «київської ідеї», то я глибоко і твердо переконаний, що Церква в Україні може об’єднатися лише і виключно навколо Києва. Ніякі інші центри Українську Церкву ніколи не об’єднають — вони лише можуть її глибше розділяти.

У політичному аспекті «київська ідея» потенційно може стати платформою для нових патріотичних партій. Після завершення чергового політичного циклу стало очевидним, що патріотичні партії минулого не здатні ані консолідувати навколо себе суспільство, ані скористатися плодами перемог. Вони виявилися неготовими керувати Україною, — тільки боротися за неї.

Так само стало очевидним, що харизма вождів дає силу політичним проектам тільки тоді, коли вона підкріплена харизмою ідеології цих політичних проектів. «Київська ідея» цілком придатна до того, щоби стати новою патріотичною політичною ідеєю, тим «третім шляхом», якого так шукають зневірені в сучасних політиках українці.

Можна було б ще багато говорити про конкретні можливості просування «київської ідеї». Але час вже не говорити, а робити. Бо для того щоб йти — треба йти.

За публікацією у «Дзеркалі тижня»,
№ 13 (793), 3-9 квітня 2010 р.




 Комментариев: 1  ::  Дата: 14 апреля 2010   ::  Посмотрели: 2319  




Комментарий написал(a) папа Гот. Опубликованно: 10 мая 2010 13:05 в новости


Группа: Гости
Новостей: 0
Комментариев: 0
ICQ: --
Третий Рим уже есть, второго не надо. А вот Третий Рейх можно было бы и построить.



Добавить комментарий
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: (необязательно)

Код:
Включите эту картинку для отображения кода безопасности
обновить если не виден код
Введите код:


 (Ctrl + Enter)