Розпочалась подача документів ще на кілька посад до рибоохоронного патруля Азовського басейнового управління | Департаментом екології та природних ресурсів Херсонської обласної державної адміністрації оголошено конкурс | Ветерани АТО отримають ліки безкоштовно | Учасникам бойових дій держава гарантує право на безоплатне санаторно-курортне лікування | Служба за контрактом – шлях до розбудови боєздатної армії | МЗС рекомендує громадянам України утриматися від відвідання Російської Федерації | В Херсоне работает анонимная консультация для больных наркоманией |
     
Еще
 
Эксклюзивный комментарий

Блоги
Афиша

Дивись Українське


Дивись Українське
Щонеділі о 20:00














Google+



Борозенське - це з-під лемеша...
Садок, Садок - село моє вишневе

Під велетенським куполом блакитного неба, скільки сягає око, розпростерся мальовничими килимами-самобранками наш рівнинний степ. Він настільки рівний, що якби не прадавні кургани, які нагадують мозолі на долонях степовика, якби не зелені квадрати лісосмуг, то й зорові ні на чому було б зупинитись.

Вранці, коли під навкісним промінням молодого світила виблискують бурштином і ряхтять золотими лелітками роси, коли на повні груди легко і радісно вдихається настояне на хлібних злаках, полинах і чебрецях повітря, постають міражами далекі степові села і хутори з білостінними хатами, що ховаються у кучерявому шумовинні садів.

Серед літа сонце у наших степах мандрує із сходу на захід більше шістнадцяти годин на добу, аж надто щедро підсмажуючи землю і все на ній суще. Опівдні небесне ярило на якийсь час зависає в зеніті. Здається, з нього тече на грішну землю розплавлена магма. О цій порі у тремтливому мареві розчиняються обриси краєвидів та так, що не відразу й збагнеш, де небо, а де земля. Ось у такому небесно-земному раю притулилося наше степове село Садок. Це - моя маленька батьківщина. Тут я виріс і знайшов свою долю. Звідси починалися всі мої життєві шляхи-дороги. І тепер, коли всі ті шляхи-дороги зійшлися до пенсійного берега, чомусь все частіше навідуються до мене спогади, просяться на папір.

Два з половиною ряди присліпкуватих хатинок під земляними покрівлями і солом'яними стріхами, кілька будинків під черепицею, а серед них і великий та довгий будинок, у якому розмістилися контора радгоспного відділка, клуб і наша початкова школа, яка називалася чомусь Федорівською. В цьому ж будинку жив із своєю сім'єю наш вчитель, він же директор початкової школи Михайло Гаврилович Куценко.

Посеред села цілими днями скрипів дерев'яний барабан глибокого, дев'яностометрового колодязя. Барабан крутив кінь, що ходив по колу. Кілька кругів - за годинниковою стрілкою і стільки ж - проти. Коли одна діжка з водою піднімалася вгору, друга, порожня в той час, - опускалася донизу. Поруч стояв великий бак, до якого зливалася вода. А внизу біля бака - корито, з якого напували худобу.

Біля колодязя завжди було людно. Здавалося, що стоїть він не просто посеред села, а в центрі усіх подій, які відбуваються в світі. І хоча головні події розгорталися далеко звідси - десь на полях Європи, куди покотилася своїми страшними громами війна, про них дізнавалося село досить оперативно із солдатських листів-трикутників, які доставляли листоноші, а траплялося, що й з вуст односельчан, які поверталися додому з тої страшної війни скалічені - без рук, без ніг, без очей.

Збиралися біля колодязя переважно жінки, оскільки чоловіків у селі можна було перелічити на пальцях однієї руки. Єдиним мужчиною серед жіноцтва був "по долгу службы" майже вісімдесятилітній водокат - дід Шевченко.
- Скоро гітлерюкам каюк, - коментував він останні новини, що приніс у село сліпий старець з маленькою дівчинкою-поводиркою. - Провалитися мені ось на цьому місці, - тупав дід Шевченко ногою, - коли цієї весни наші не візьмуть Берлін. Наплюєте мені на лоба, якщо збрехав...

Дідові вірили, і не тому, що він пройшов дві війни - імперіалістичну і громадянську. Вірили, бо хотілося вірити, бо в жіночих душах теплилася надія: ось-ось повернеться з війни чоловік, батько дітям, матерям син, сестрам брат, бо он скільки роботи для рук чоловічих...

- Ось побачите, - пророчив дід Шевченко, - у травні зустрічатимете своїх... ось поба...

На півслові раптом затихло й обірвалося дідове пророцтво. До гурту наближався верхи на коні сільський листоноша Грицько Кучерявий. Ще не встиг він привітатися, як усі зрозуміли, яку цього разу листоноша знову привіз у село звістку. Не злазячи з коня, Грицько поволі підвів низько опущену голову і повними сліз очима втупився у тітку Ярину Ворониху. І вже не треба було ніяких слів.

- Ой, Серафиме, хазяїне мій дорогий, - заголосила тітка Ярина, - ой на кого ж ти зоставив шестеро діточок своїх?.. - Ой, звідки ж тепер тебе виглядати?..

Плакала тітка Ярина-Ярославна. Летів її плач зозулею у широкі таврійські степи. Мовчки стояли жінки - вдови, співчутливо схлипуючи. І ніхто не втішав тітку Ярину: нехай виплачеться, нехай...

Пізніше, коли наш вчитель Михайло Гаврилович Куценко і вчителька Надія Михайлівна Кравець повели нас, школярів, до колодязя на екскурсію, дізналися ми тут багато цікавого і, зокрема, чому наша початкова школа називалася Федорівською, а не Садківською. Виявилося, що наш колодязь мав до цього найбезпосереднішу причетність. Як мовиться, немає лиха без добра. Десь у тридцяті роки одного дня у селі Садок сталося лихо - обірвався трос, яким витягували з колодязя воду. Довго шукали садківчани чим його замінити, але так і не знайшли. І тоді люди почали поступово переселятися у долину за півтора кілометра на схід. Першим на мілководді викопав криницю і спорудив будинок на новому місці Федір Самойленко. За ним почали переселятися сюди й інші. Скоро тут виросло нове село, назване Федорівкою на честь його першого поселенця. Тоді ж, у тридцяті роки, в селі відкрили початкову школу.

Але не довговічним було існування Федорівки. Весняні повені часто затоплювали його. Особливо велика повінь була навесні перед війною. Вода довго стояла в долині великим озером, руйнувалися хати, зникли під водою всі криниці. І люди повернулися в Садок, їм вдалося роздобути сталевого троса, який на той час став не таким дефіцитом. Знову запахло житлом у Садку. Ось тільки школа довго ще по війні за документами залишалася Федорівською.

Давно не скрипить у Садку барабаном старий колодязь. Перекрили його бетонними плитами і закидали землею, розібрали дерев'яний барабан і кам'яні стовпи.

Кажуть, якщо довго не брати з криниці воду, то джерело з часом замулюється. Та не замулюється пам'ять людська. Ще й сьогодні садківчани-старожили за тільки їм відомими прикметами відшукають і покажуть вам місце, де був той колодязь, який відіграв таку доленосну роль у житті села, в житті багатьох садківчан.

Вже тепер, на схилі літ своїх, зрозумів я, що найдорожчими у моєму житті були роки, прожиті тут, у Садку. Нехай не завжди з достатком, не завжди зігріті лагідним теплом долі, але такі неповторні, такі незабутні роки дитинства, юності, змужніння.

Немов кадри кіноплівки біжать перед очима пам'яті події тієї далекої пори. Ось ми, повоєнні діти - Толя Крамаренко, Вітя Мелих, Коля Троцай, Володя Малик, Вітя й Ігор Ворони, Ваня Самойленко - граємося на лощині за селом. До чого ж гарною була наша лощина. Ніколи не знав плуга цей шматочок степової землі. Ото як тільки весняними водами збігають сюди сніги, посеред лощини утворювалося озеро, яке не висихало майже ціле літо. А навколо озера прямо таки буяла всіляка рослинність. Спочатку на сіро-зеленому фоні дерновини з'являлися перші ніжні, наче виточені з найтонкішої порцеляни, дзвоникоподібні білосніжні проліски. Ці чарівні посланці зеленокосої весни і розпочинали карнавал цвітіння, всім своїм єством повідомляючи, що надходить радісна пора пробудження природи від зимового сну.

Одного разу Надія Михайлівна привела нас сюди на екскурсію і розповіла старовинну легенду, у якій говорилося що в той час, коли перші міфічні люди були вигнані з раю, ішов сніг, і Єва дуже змерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворились у ніжні квіти проліска - провісника тепла, символ сподівань на краще майбуття. Так вони і лишилися у народі символом надії.

Вслід за пролісками рясно жовтіли золотаві зірочки гусячої цибулі. Важко передати словами красу, коли вже на яскраво-зеленому трав'яному килимі з'являлися різновиди тюльпанів. Спочатку фіолетові, вогнисте-червоні, а пізніше спокійного жовтого забарвлення квіти тюльпана. І, нарешті, десь на початку травня вся лощина пістрявіла від лілових, білувато-бузкових, фіолетових півників, які ще у нас називали кукурічками. Це, мабуть, пов'язано з легендою, в якій оповідається, що колись у таврійських степах жила відьма. За ніч вона намотається у ступі, а вдосвіта повертається до своєї землянки, щоб заховатися від людських очей і відпочити. Лишень задрімає, а вже півень починає кукурікати і спати відьмі не дає. Розсердилася вона на півня та й перетворила його на квітку, яка скидається на півнячу голову.

Нехай дарують мені читачі - захопився я невимовною красою нашої лощини. Та так захопився, що й забув про однолітків, з якими щодня прибігали ми сюди гратися. А гралися ми, певна річ, у війну. Ще надто багато було довкола всього, що спонукало нас, дітлахів, до цієї страшної гри.

...Коротким було наше дозвілля. Вже молодші, народжені після війни хлопчаки і дівчатка, граючись рвали квіти у лузі дитинства, а ми, дванадцяти-чотирнадцятилітні, міняли дитячі забави на справжню працю, поруч з батьками і матерями. Ми ставали підпасичами і пастухами, погоничами волів і скиртувальниками, полільниками і копачами; без нас не обходилося на різних роботах, яких було так багато. Всі ті інстанції довелося пройти і мені. Пасинкував і збирав бавовну, пас телят, кінною гребкою згрібав сіно, копав ямки і саджав дерева, аж поки одного щасливого дня не став молотобійцем у нашій сільській кузні. День той справді був для мене щасливий, адже біля палаючого горна гартувалася моя душа. Вогонь став моїм захопленням, моєю стихією. Я дивився, як язики полум'я, спочатку тоненькі і кволі, а далі дужчі і дужчі, пробивалися крізь вугілля, поглинаючи його, буяючи в горнилі справжнім вогняним прибоєм. Мій коваль Іван Терентійович Скалига виймав з того прибою розігрітий до білого метал, клав його на ковадло і, віртуозно поцокуючи молотком, показував мені куди спрямовувати удар важкого молота. Снопами сипалися з-під ударів молота іскри, шмат металу поступово набирав форми задуманого ковалем того чи іншого виробу.

Для мене то була не просто робота, а справжня поезія. Я переймав від свого наставника секрети вогняної професії. Навчився розрізняти метали за їх звучанням, зварювати їх у горні, виготовляти з них потрібні людям речі. Я бачив плоди своєї праці і був по-справжньому щасливий, коли мої вироби подобалися людям.

...Роботи в кузні завжди було багато, а особливо літньої пори. Ополудні, коли сорочки прилипали до тіла, руки наші гули від утоми, а в кутку лежало десятків зо три клепаних і відточених лемешів, мій коваль скидав з себе шкіряного фартуха:

- Годі, - казав він мені, - далі працювати неможливо - чорнило замерзає.
Жартуючи, ми зливали один одному з ковша у пригорщі холодної води, умивалися, задоволено пирскаючи і, запросивши діда Тимоша Шила, теслярня якого була поруч, ішли за кузню, де росли ошатні акації. У затінку їх крислатих крон розкладали на траві свої "тормозки" і починали неквапну трапезу. Іван Терентійович відкорковував чималеньку флягу, яку тримав у діжці з холодною водою, і наливав у склянки домашнє вино.
- Честь і слава тому народові, - цитував він Максима Горького, - який зумів замкнути у келих сонячну енергію!
Цей афоризм, почерпнутий в основоположника соціалістичного реалізму, став нашим "фірмовим" тостом і ми його свято сповідували. Зарядившись двома-трьома келихами "сонячної енергії", Іван Терентійович і дід Тиміш перевтілювались і вже були переді мною не прості коваль і тесля, а цікаві оповідачі: один із сократівським чолом, інший - з пишними козацькими вусами.

- А знаєш, - запитував мене дід Тиміш, - чого наше село Садком назване?
Я не знав.

- Ото ж бо й воно, - незлостиво бурчав дід Тиміш...

І почув я розповідь, яка відтоді живе у моїй пам'яті. Буває, заплющу очі і ввижається мені вервечка чумацьких возів, що сповзає з пагорба в долину. Подолавши мілку воду Інгульця у Давидовому Броді, поскрипуючи піднімається на протилежне узвишшя. Нарешті, вибравшись на нього, розтягується у сивому від ковилу степу. Важко ступають круторогі воли правим боком глибокої Лихманової балки, мимо високого сторожового козацького кургану.

Аж ось перед очима стомлених далекими переходами чумаків постає у полуденному степу зелений острівець вишневого садка. Ніхто достеменно не знає звідки взялися тут посеред незайманого степу оці деревця. Може, принесли їх сюди перелітні птахи, а, може, виросли з кісточок, залишених на чумацькому привалі? Все можливо. Та як би там не було, вишневий садок послуговує чумакам добрим орієнтиром у безмежному степу. Після короткого перепочинку у затінку дерев, потягнеться звідси вервечка возів далі на південь, мимо Фальц-Фейнових кошар, до Берислава. А там - через Дніпро і на Крим...

Розплющую очі і зникає видіння, а в свідомості хрипить голос діда Шила: "Не стане нас, то й не буде кому розказати людям, як воно все проісходило...". Давно немає вас серед живих, дорогий мій земляче. Низько вклоняюсь вашій безсмертній душі, не забуваю вас і хочу, щоб садківчани пам'ятали перших тутешніх поселенців, засновників села нашого, про яких ви колись повідали мені у затінку крислатих акацій, посаджених ще тими ж першими поселенцями.

Де б не був я, куди б не водили мене дороги життя, у пам'яті не згасає розповідь ваша про ті далекі часи, коли серед степу на десятки кілометрів від нашого Садка, аж до берегів Дніпра були володіння поміщика Огаркова. З краю в край цими просторами кочували його численні отари овець. Підприємливий поміщик швидко змакітрив, який можна мати ґешефт на чумацькому шляху. Невдовзі біля вишневого садка загудів шинок, виросли споруди постоялого двору і покотилася чумацька копійка до кишені заповзятливого хазяїна. А він, дивлячись уперед жадібним поглядом, почав здавати в оренду землю для обробітку збіднілим козацьким нащадкам.
Від зорі до зорі, набиваючи кров'яні мозолі, обливаючись солоним потом, ходили вони за плугом, піднімаючи цілинний степ. Борги і злидні, ніби прокляття за якісь невідомі гріхи, обсідали бідняцькі халупи. А Огарков після кожних жнив присилав кілометрову валку возів. Вони забирали дві третини врожаю і прямували до Дніпра, де на них чекали баржі.

Спорудивши перші лампачеві хатинки, поселилися тут Федір Школа, Трохим Червоний, Данило Кикоть, Герасим Буряк, Ларивон Шило... За одне літо викопали перші поселенці отой дев'яностометровий колодязь, про якого йшлося вище. До речі, більше ніде і ніколи мені не доводилося куштувати такої смачної води, яка була у тому колодязі.

О, мудрі наші пращури! Ви справді гідні нашого захоплення, гідні, аби ми схилили перед вами свої сп'янілі від технічного прогресу голови. З теплом душевним згадую завжди добрих і мудрих людей, на яких щастило мені в житті, спілкування з якими було для мене першоджерелом пізнання життя. І тепер, буваючи у Садку, з великим і радісним хвилюванням зустрічаю тут своїх земляків, які заможно живуть у добротних будинках, що потопають у кучерявій зелені садів і виноградників. І згадується мені село, коли воно лише піднімалося з повоєнних руйновищ приземкуватими землянками.

В одній з таких землянок при світлі каганця зі снарядної гільзи, засиджувалися довгими зимовими вечорами у нас сусіди Крамаренки і Мелихи, Самойленки і Куриленки. У нас вдома якимось чудом збереглася старовинна скриня, а в ній ще довоєнне видання"Кобзаря"Тараса Григоровича Шевченка і в коричневій шкіряній обкладинці Біблія. Крім цього, мій батько Микола Васильович з війни привіз видану окремою книжечкою поему Олександра Твардовського "Василий Теркин". До пізньої ночі бувало батько декламував уголос полум'яні Шевченкові думи і бойові, з веселим гумором, рядки Твардовського. Слухали дядьки, і їх похмурі обличчя розпогоджувалися, і вони потім довго за вечерею в складчину згадували свої фронтові шляхи-дороги, вимріювали майбутнє.

Частим і завжди бажаним гостем у нас бував дід Кирило Логвиненко, який за своє довге життя прочитав багато цікавих книжок. Особливо полюбляв дід Кирило історичні та пригодницькі романи. Це від нього вперше почув я про козацьких ватагів Сірка і Кривоноса, Наливайка і Трясила і, звичайно ж, про Богдана Хмельницького. Дід був чудовим оповідачем і ми, діти, заслуховувалися його розповідями про дивацтва хороброго лицаря Дон-Кіхота, про неперевершеного стрільця з лука, захисника скривджених і бідних Робін Гуда, про карколомні подвиги чотирьох мушкетерів...

Доброю, дуже доброю людиною був дід Кирило. Здавалося, він не скривдив нікого! ніколи у цілому світі. А вже у нашому селі користувався пошаною у старого і малого. Ніколи не забуду того літнього скорботного дня, коли діда Кирила не стало серед нас. Зранку він намантачив косу і пішов на сільське кладовище. Повикошував траву навколо могилок, не дивлячись, хто там похований. Уже десь перед обідом повернувся додому, ліг на лаві, застеленій домотканим рядном і... відійшов, склавши на грудях свої добрі натруджені руки. Вічна вам пам'ять, дорогий дідусю...

Поволі наше село, від якого по війні тільки й лишилося, що гарна назва, причепурювалося садами, новими добротними будівлями. Підростали й ми. У вчорашніх повоєнних дітей вже оперились крила і ми, поклонившись батькам і стінам рідних домівок, вирушали у широкі світи, у самостійне життя. Одного дня моя мама Параска Миколаївна провела до автобуса і мене.

Та куди б не закидала мене доля, я ніколи не забував і завжди підтримував зв'язок з рідним селом. І сьогодні тут у мене є немало добрих знайомих, дорогих мені земляків.

Нехай шумлять над їх полями життєдайні дощі, нехай сонячні мирні дні завжди зігрівають їх широкі і щедрі, як наш таврійський степ, душі.


________________________________________

Вiд хутора до агромiста

Борозенське... Вельми мудрими і далекоглядними були мої земляки, які колись нарекли це село таким промовистим хліборобським іменем. Ось тільки шкода, що ніхто поки що достеменно не знає, хто першим вимовив це ім'я і коли тут, серед степу широкого, усіяного стародавніми курганами, запахло вперше осідлим житлом. З'ясувати це намагалося немало юних краєзнавців місцевої середньої школи. Ними зібрано і узагальнено багатий матеріал: речі домашнього вжитку, фотографії, спогади старожилів...

Знайомлячись з краєзнавчими матеріалами, спрямовуючи погляд у далеке минуле, виникла у мене поетична версія назви села і загалом освоєння нашими пращурами довколишніх благодатних земель.

Борозенське - це від борозни,

Від тієї, що проклав сохою
Скіф прадавній ранньої весни,
Щоб в степах довік озиминою
Врунилися з осені лани.
Борозенське - це з-під лемеша
Блиска зірка імені твойого,
У якім - на цілий світ розлога
Хлібороба вільного душа.
Борозенське...

Це ж бо ти несеш

Хліборобства древнього початок...

І хіба тут можна щось додати?
Борозенське -
Сказано усе.

Але повернімося від поезії до життєвої прози. "Спочатку наше село було між Сухановим і нинішнім Борозенським, - розповідається в одному з учнівських рефератів. - Хати потопали в садах. Було в селі два колодязі, воду з яких витягували за допомогою коней... Одного разу восени, коли селяни вже обмолотили хліба, склали у скирти солому, а збіжжя зсипали у комори, сталося велике лихо. Готуючи вечерю, котрась із жінок недогледіла, як із печі викотилась жарина і підпалила скирту, що стояла неподалік. Здійнявся вітер, роздмухуючи пожежу. Загорілися інші скирти і солом'яні стріхи. Люди були безсилі протистояти вогню. До того ж - не вистачало води для гасіння пожежі. Село згоріло. Вціліло лише декілька землянок".

…Глибоко під землею залягає вода у наших степах. Довго довелося погорільцям шукати місце для нового поселення. Нарешті було знайдено мілководдя і, викопавши порівняно неглибокі колодязі, Григорій Лазаренко, Іван Ковпак, Сердюк, Погребняк, Березка, Кудін, Любченко, Марченко, Гладун, Носок почали споруджувати житло з каменю, який добували у Слоновій та Лихмановій балках. Будівлі ставили великі і довгі, розміщуючи під одним дахом житло, господарські приміщення і стайні для домашніх тварин та птиці...

Як відомо, головним природним багатством наших степів є родючі чорноземи. Дедалі ширше освоюючи цілинні землі, борозенці успішно займалися землеробством. У багатьох з них було по 80-100 десятин землі. Самі вони були не спроможні обробляти її і тому наймали збіднілих односельчан та прихідьків з навколишніх хуторів, яких довкола Борозенського було дуже багато. Окремі з тих хуторів як Дворянка, Мільйонівка, Жилинки, Білий Колодязь, Петрівка давно вже зникли. Лише ледь помітні горбочки жовтого глиняного грунту посеред полів нагадують про колишнє їх існування.

Степова Україна в середині XIX століття посідала одне з провідних місць в Російській імперії по виробництву товарного хліба, який користувався збутом, як всередині країни, так і за рубежем. За свідченням переказів, борозенці також вели жваву й успішну торгівлю хлібом. Доставляли вони його до Берислава, де на той час було 76 великих сховищ для зберігання зерна, і 50 вітряних млинів, які переробляли зерно на борошно високої якості. Три вітряка було у самому Борозенському. Належали вони Сердюку, Погрібняку і Березці. Випечені з того борошна короваї славилися далеко за межами нашого степового краю. Таврійську яру пшеницю закупляли для королівських дворів багато європейських держав.

Отже Борозенське з перших часів свого заснування з честю виправдовує своє горде хліборобське ім'я. Але знову ж таки залишається нез'ясованим час заснування села й імена людей, причетних до цього. Щоправда, в учнівському рефераті юні краєзнавці назвали приблизну дату народження свого села - 1909 рік. І на цьому, на жаль, свої пошуки вони припинили, оскільки: "...Ніяких офіційних документів про історію виникнення нашого населеного пункту не знайдено".

Працюючи над цим нарисом, мені також довелося перегорнути чимало архівних матеріалів, познайомитися з публікаціями різних видань і різних часів. Скажу відразу: праця була не марною. Бо хоч сьогодні ще не можу назвати поіменно засновників села, але про хрещених його батьків можемо здогадуватись з великою вірогідністю.
Скоріше всього ними були ченці Бізюків-Григорієвського монастиря. До такого висновку приходиш, прочитавши уважно другий випуск "Нарисів з історії Бериславщини", виданий у 2000 році Бериславською районною організацією Всеукраїнського товариства "Просвіта". Гадаю, моїх земляків-борозенців зацікавлять наведені там факти. Тож надаю слово авторові нарисів, історику за фахом і покликанням Сергію Гейку.

"Окремо слід зупинитися на історії Григоріє-Бізюкова (або Бізюків-Григорієвського) монастиря. Засновником його був настоятель Софронієвської Молчанської пустині, що на Сумщині, Феодосій Маслов. Познайомившись наприкінці XVIII ст. з фаворитом Катерини II князем Потьомкіним, старець Феодосій просив того виділити землю під монастирське подвір'я з церквою на щойно завойованих Росією землях південної України. 23 травня 1782 року (дата - за старим стилем) Указом Новоросійської губернської канцелярії йому відвели у Кизи-Керменському повіті з правого боку Дніпра 3245 десятин степової землі... З часом Потьомкін не забуває свого давнього знайомця і сприяє пожалуванню Феодосію сану архімандрита, а також виділенню у вічне володіння Софронієвській пустині 20718 десятин землі з лівого берега річки Інгулець..."

23 серпня 1792 року Софронієвська пустинь набула статусу монастиря і була наіменована Григорієвським-Бізюковим".

Цікаві для нас з вами факти повідомив у 1871 році "Новоросійський календар", який регулярно видавався в Одесі. "Всей земли при монастыре 23963 десятины, - висвітлював стан справ у Бізюково-Григорієвському монастирі календар. - Она разделяется на три части: а) при самом монастыре 3200 десятин; б) плавен за Днепром более 2000 десятин; в) особая дача, в 25 верстах от монастыря (нині с.Червоний Маяк Бериславського району, А.А.) при р.Ингульце, заключающая в себе 20718 десятин, которая в 1862 году отдана на 10 лет в аренду с ежегодною платою по 19100 рублей".

Отже, географічні координати збіглися - немає сумніву: наше Борозенське виникло на монастирських землях. Питання - коли? Досить приблизну відповідь на нього дають наукові працівники Державного архіву Херсонської області З.С.Орлова та І.Д.Ратнер у короткому довіднику "З історії заселення Херсонщини", виданому у 1993 році: "Село засноване між 1862-1885 рр., як монастирський хутір".

Ось збіглися і часові координати. А щодо назви села, давайте погодимося з юними краєзнавцями, які стверджують: "Першими жителями села були люди з різних хуторів. Але найбільше було переселенців з села Борозни (нині село Архангельське Високопільського району). Вони і дали назву новому своєму поселенню". Вірогідність цієї версії можна підтвердити тим, що на ті часи, у 1859 році, в Архангельському вже налічувалося 315 дворів і мешкало там понад 2 тисячі чоловік. Саме з таких густо залюднених поселень безземельні селяни масово переселялися на нові, ще неосвоєні землі, які брали в оренду у поміщиків, або, як у нашому випадку, у ченців.
Педагоги стверджують, що нема нічого цікавішого, ніж спостерігати за розвитком дитини. Та, напевне, не менш цікаво слідкувати за тим, як виникають нові поселення, як дикі безлюдні місця стають обжитими, як спалахують вогники там, де ночами горіли хіба що світлячки. Минуло небагато часу і в Борозенському вже виділилися досить багаті люди. Родини Любченків, Марченків, Гладунів, Носків, Божонків, Авраменків, Щурів, Кудіних. Вони у складчину спорудили в селі початкову школу, першою вчителькою у якій працювала Курнак.

На кошти громади також була споруджена гарна церква. За півкілометра від Борозенського, на хуторі Дворянка, жила родина Бражників, яка мала парового млина, який на той час був чи не останнім словом техніки. До цього часу збереглося приміщення млина. Зараз там майстерня третього відділка господарства "Борозенське". Була в селі своя кузня. Ще й дотепер у старожилів можна знайти різноманітні знаряддя, виготовлені умілими руками коваля Дмитра Лепського. Підприємливі селяни відкривали крамниці, забезпечуючи односельців товарами першої необхідності: матерією, милом, сірниками, посудом, сіллю, взуттям, різними прикрасами.

Так входило Борозенське у XX століття. Століття, яке прогримить над ним революціями, громадянськими і світовими війнами, з колективізацією і перебудовами.
У червні 1963 року до редакції Великоолександрівської районної газети надійшов лист з Молдавії від колишнього секретаря Великоолександрівського райвиконкому Аркадія Костянтиновича Білякова.

Цікавими спогадами поділився він, проливаючи світло на події між Громадянською та Великою Вітчизняною війнами. То були справді незабутні події. Всюди витав пафос творення нового життя. Словосполучення " самовіддана праця" не було лише символічним звучанням, як тепер, а означало конкретну дію конкретних людей.
До Великої Олександрівни Аркадій Костянтинович прибув із дружиною комсомолкою Ніною. Працював головою райкому спілки "Всеробітземлісу", а потім - секретарем райвиконкому. "Гарячі то були роки, - згадував Аркадій Костянтинович. - Секретарі райкому партії І.Д.Макаров, М.Й.Біляєв та його дружина, райжінорг, Ганна Іванівна, Анастасія Голуб з Малої Олксандрівки піднімали людей на будівництво однієї з перших у країні гідроелектростанції на Інгульці. Піднялися всі від Давидового Броду до Архангельського, від Новокам'янки до Новопавлівки, піднялися хуторяни, активну участь у будівництві ГЕС, певна річ, брали і борозенці. З кирками і лопатами, на власних підводах вони трудилися до сьомого поту. Гідроелектростанцію спорудили за 4 роки. Доводилося долати неймовірні труднощі. Ледве встигли вкрити котлован під майбутню споруду і укласти перший бетон, як небувало, розлився Інгулець. Водою знесло міст в Архангельському, повінь затопила всі подові землі, замулила котлован. Починали все спочатку і працювали ще завзятіше. Голова райвиконкому, колишній партизан С.І.Десна з водовозом Федором та його дружиною Галею приїздили до будівельників на тачанці з гармошкою і веселими піснями. Часто під час обідньої перерви дзвенів на будові чудовий голос співачки Ґандзі.

У своїх спогадах А.К.Біляков повідомляв історично важливі для нас факти. Взяти хоча б колективізацію. Перший колгосп було створено у Великій Олександрівці. Назвали його іменем пролетарського письменника Горького. І першим головою колгоспу було обрано Василя Плахуту. Бідняки, сільські активісти розуміли, що не об'єднавшись, не вийти їм із злиднів. У 1930 році об'єдналися у колгоспі "Ворог куркулів" і борозенці, обравши головою господарства слюсаря з Ленінграда, учасника Громадянської війни кавалера бойового ордена Червоного Прапора Івана Жонушку. Через два роки колгосп приєднався до радгоспу "Бериславський" і до 1934 року був його відділком.

В документах архівного фонду Херсонського відділення зернового тресту "Союззернотрест" зберігається копія наказу народного Комісаріату зернових і тваринницьких радгоспів СРСР від 17 січня 1934 року за №110 "Про розукрупнення зернорадгоспів Одеського зернотресту", з якого ми дізнаємося, що внаслідок розукруплення "Бериславського" зернорадгоспу створено новий радгосп "Більшовицький наступ" загальною земельною площею 29,9 тисячі гектарів. До його складу ввійшло 7 відділків, що базувалися у селах та хуторах Суханове, Червоний Яр, П'ятихатки, Кучерське, Садок, Дворянка, Петрівка. Борозенське стало центральною садибою радгоспу, директором якого був призначений т.Чайковський, його заступником т. Гилко і помічником по відділу робітничого постачання т.Шувалов.

З перших днів свого існування "Більшовицький наступ" стає маяком у приінгулецьких степах не лише у сільськогосподарському виробництві, а й у громадському житті, культурі, освіті...
"Пам'ятаю, - писав у листі до редакції райгазети А.К.Біляков, - як ми вечорами слухали радіопередачі з "Більшовицького наступу" про успіхи комсомолок-доярок і свинарок. Тоді частенько мені доводилося бувати в Борозенському. Я бачив як місцеві вчителі Гуров, Оксана Бєлич, Ольга Сидоренко й інші несли у маси знання і культуру..."

Навіть з цих коротких рядків можна уявити, чим жили борозенці на зорі існування свого прославленого з часом господарства. Але, на жаль, у цьому нарисі "білою плямою" залишається перше десятиліття існування радгоспу. (Сюди не входять і роки тимчасової фашистської окупації). Воно чекає на своїх дослідників-краєзнавців і, я впевнений, їх пошуки винагородяться цікавими сторінками з історії рідного села, радгоспу. А в мене ж під рукою - документи вже повоєнних десятиліть.


О, трагічне моє покоління!

Друга світова війна чорними ураганами спалила твоє дитинство. На твою долю випали голодні й холодні повоєнні лихоліття. Кому з нас досі не ріже очі їдкий дим коптили із снарядної гільзи? А хто не згадує наше перше взуття - знамениті чуні, що клеїлись з усього і всюди та підперізувались дротом? Ще й тепер буває здригається душа, коли в уяві виразно постають картини тієї вже далекої пори.

Але буває й таке, що згадуючи короткі, мов спалах метеорита, дитячі літа, до наших очей підступає тепла ностальгійна повінь. Бо хто з нас не купався в лугових росяних травах, не водив у нічне коней, не обкопував дерева, не прополював грядок?.. Справжнім щастям для нас було скиртувати солому чи духмяне з прив'ялою ромашкою сіно, засинати прямо на скирті під серпневими зорями. Ми звикли до будь-якої роботи, з нею росли і гартували свої дитячі плечі.

Чого-чого, а роботи в нашому радгоспі вистачало всім. Зразки справді героїчної праці показували покалічені і виснажені війною, але стожилі наші батьки й матері. Неймовірними зусиллями відроджували вони до життя своє господарство, відігріваючи душі надією на краще майбутнє. Ось що писав перший повоєнний директор радгоспу І.Мартинов у Великоолександрівській районній газеті "Шлях до комуни" 13 березня 1946 року - у річницю визволення району від тимчасової фашистської окупації: "Німецько-фашистські загарбники в нашому радгоспі "Більшовицький наступ" знищили все господарство. Не дивлячись на це, ми зуміли протягом трьох місяців відродити свою енергетику і зібрати врожай на полях своїми силами. Зараз ми маємо велике господарство. Його допомогла відродити наша держава.

Сівбу озимих у 1944 році ми закінчували лише у грудні місяці і тому зібрали у середньому лише по 5 центнерів зерна. Але тепер до нас повернулися з Червоної Армії досвідчені кадри сільського господарства. Ми восени 1945 року провели сівбу на площі 5 тисяч гектарів. Стан посівів гарний.

...Ще до 10 лютого повністю відремонтували свої трактори і причіпний сільгоспінвентар. Зараз вже маємо половину відремонтованих комбайнів. До кінця березня відремонтуємо всі.
На наших полях розгорнулися весняно-польові роботи. Боронуємо зяб. Сівбу ранніх зернових плануємо провести за 9-10 робочих днів.

На свої поля ми вивезли 1250 тонн гною, 8 тонн попелу й інших добрив. Зараз з кожного сільського подвір'я і радгоспної конюшні вивозимо гній на поля. З завданнями, які стоять перед нами, справимося успішно".
Жодного прізвища не назвав директор у газетній замітці. І не випадково. Не було тоді передовиків і відстаючих. Були всі при ділі, всі трудилися з повною віддачею фізичних і душевних сил. Поруч з батьками підставляли ще не змужнілі плечі під загальний тягар їх діти.

Скупий стиль газетних рядків. Ні метафор, ні емоцій. Чітко, як у бойовому донесенні, викладено стан справ у радгоспі. Навіть у цьому відчувається недалеке відлуння війни, що відкотилася на захід своїми страшними громами. Але поміж скупих рядків все більше й більше прокидається весняний настрій: "Днями в радгоспі завершили роботу тримісячні курси трактористів, на яких навчався 21 комсомолець та молодь, - повідомляла райгазета 14 квітня 1945 року. З оцінками "відмінно" закінчили курси 5 чоловік, у тому числі комсомольці Корж Федір, Єржова Ніна та М.Яременко. 14 чоловік навчалися з оцінкою "добре".

Курсанти вже приступили до роботи. Вперше сівши за кермо машин, молоді трактористи І.Таранущенко, Ф.Корж, Л.Медвинська, М.Білий та інші на весняних роботах виконують і перевиконують виробничі норми".
У тому ж номері газети директор радгоспу І.Мартинов повідомляв, що на всіх відділках проведено озеленення. Тисячі декоративних дерев посадили робітники в своїх селах.

Як розливається весняна повінь, так стрімко мирні справи охоплюють усі сфери життя в радгоспі. Молодь організовує спортивні змагання. Особливої популярності набувають шахи і шашки, волейбол і футбол. В усіх селах працюють драматичні гуртки. Зокрема, в селі Борозенському драмгурток підготував п'єсу "Сватання на Гончарівці" і виступає з нею перед робітниками відділків. Ідуть заняття в школах.. "Тільки одна школа в районі на другому відділку радгоспу "Більшовицький наступ" забезпечена на зиму паливом", - відзначала районна газета у передовій статті "Більше уваги школам" від 21 серпня 1946 року. - Зумів же завідуючий школою Михайло Гаврилович Куценко при допомозі керуючого відділком Антона Дмитровича Суворова вирішити це питання". Прочитав я ці рядки у пожовклій від часу газеті 58-літньої давності і нахлинули теплі спогади. Адже був Михайло Гаврилович і моїм учителем. Це він уперше показав мені і моїм ровесникам на карті нашу Україну з її морями і лісами, горами і степами, з головною нашою річкою Дніпром. Це він уперше розповів нам про те, як жили, чим займалися люди колись на нашій землі, як вони боронили рідний край від розбійних набігів. Дізнавшись про це, ми відчували справжню гордість. Ось на якій землі ми живемо! Ось на кого треба рівнятися нам у своїх вчинках!

А герої були поруч. Справжні. Бойові. Легендарні.




Учорашні солдати другої світової війни, пройшовши під шквалом вогню і металу "пів'європи-півземлі", наші батьки пожадливо накинулись на мирну працю.

"Зернозбиральний агрегат з трьох причіпних комбайнів за сезон у 1946 році скосив і обмолотив хліба на 1152 гектарах, - повідомляла газета. - Комбайнери В.Самойленко, В.Онищенко, Ф.Мальчиков добилися найвищого в районі успіху". Ледь зарубцювавши рани, не покладаючи рук, трудилися на полях, на фермах, у майстернях радгоспу кавалер ордена Червоної Зірки Макар Микитович Шкапін, кавалери багатьох орденів та медалей Пилип Кузьмович Тимошенко, Іван Лаврентійович Бондаренко...

Щойно закінчився четвертий повоєнний рік. Директор радгоспу Іван Дмитрович Мартинов звітував на шпальтах районки: "План хлібоздачі виконано на 113%. Найвищого врожаю добилися на закріплених площах ланки Ганни Голод, Ліди Ніколенко, Домни Пилипенко. Доярки Марина Борисенко і Поліна Козіна надоїли від кожної корови у своїх групах понад 3000 кілограмів молока. Комбайнера Сергія Тригуба, трактористів Андрія Климова, Івана Самойленка, Микиту Чорновуса названо кращими механізаторами району".

Від імені всіх трудівників радгоспу Іван Дмитрович запевняв керівників району, що у 1950 році досягнення будуть значно вищими. То була не порожня обіцянка. Впевненість директора мала під собою надійний грунт. Уже в першому періоді сільськогосподарських робіт за успішне проведення весняної сівби радгоспові вручили Червоний прапор Херсонського обкому профспілки тресту зернових радгоспів.

Наступну блискучу трудову перемогу здобули хлібороби "Більшовицького наступу" на жнивах. За 12 робочих днів вони зібрали врожай зернових на 9624 гектарах. Комбайнери Лаврентій Голод, Дорофій Овчаренко, Дмитро Подобенко, Андрій Кириченко, Федір Мальчиков, Маркіян Кузьменко, Дорош Соловйов причіпними комбайнами "Сталінець-1" щодня збирали врожай на 25-30 гектарах кожен.

За досягнуті успіхи на жнивах радгосп був занесений на районну Дошку пошани. На повний голос заявили про себе і тваринники. Доярки Поліна Міщенко та Марія Борисенко, свинарка Єлизавета Самойленко стали кандидатами на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, яка у 1951 році відновлювала роботу в Москві.

Особливим - трудовим піднесенням у радгоспі характерні 50-ті роки. В цю пору, розпрощавшись із своїм коротким дитинством, включається в роботу перша хвиля повоєнного покоління. "Закінчивши у 1956 році сім класів, я вирішила стати на самостійний шлях трудового життя, - розповідала трьома роками пізніше у райгазеті Надія Бенедюк. - Мій вибір випав на тваринництво. Чотирнадцятилітньою дівчиною стала я свинаркою на п'ятому відділку радгоспу "Більшовицький наступ. За мною закріпили групу свиноматок, від яких за перший рік роботи добилася по 25 поросят".

"Немає в радгоспі такої ділянки роботи, де б не працювали юнаки та дівчата, - розповідає у районці секретар комітету комсомолу радгоспу П.Топіха. - У тваринництві, рільництві, в майстернях і на будівництві - скрізь молодь. Молоді трудівники показують високі зразки в праці. В радгоспі створено п'ять комсомольсько-молодіжних колективів доярок і свинарок, які борються за звання бригад комуністичної праці. Бригада доярок першого відділка, де бригадиром Політаєв, і бригада свинарок на другому відділку вже удостоєні цього звання".
Робітники радгоспу задоволені роботою комсомольців і молоді, які ідуть попереду в змаганні. На другому відділку добре знають тракториста Володимира Іваниша. На своєму тракторі С-80 він систематично перевиконує норми виробітку. Це можна сказати і про трактористів Віктора Самойленка, Івана Малика, Михайла Троцая, причіплювачів Якова Горика, Володимира Самойленка, Віктора Корчика, Віктора Яцушка..."

Справжнім пафосом творення, романтикою буднів сповнені останні роки п'ятидесятих. "За прикладом трудящих Новодмитрівської сільради, які виступали ініціаторами змагання за озеленення і благоустрій населених пунктів району, в селах Борозенської сільради проведено велику роботу - посаджено 7546 декоративних і 400 фруктових дерев. - повідомив 7 квітня 1955 року секретар сільради О.Койчев. - тільки на другому відділку радгоспу, у селі Садок, посаджено понад 1600 дерев".

А ось що писав кореспондент райгазети Борис Гульчин 30 червня цього ж року, відвідавши радгосп: "Важко, дуже важко пізнати тутешні села людині, яка не була тут кілька років. Стрункими рядами вишикувалися нові будинки для робітників, а навкого них - дерева, чагарники. Землянки, які віками служили житлом для місцевих хліборобів, стають музейною рідкістю.

Навічно в побут робітників увійшли електрика, радіо, кіно. Височить на центральній садибі двоповерхова середня школа. Ростуть новобудови на відділках. Є магазини, клуби. Незабаром до будинків буде прокладено водопровід".
З кожним роком зростають в радгоспі врожаї сільськогосподарських культур, підвищується продуктивність тваринництва. А в листопаді 1957 року на центральній садибі між Борозенським і Кучерським закладається 30-гектарний яблуневий сад. Як повідомив головний агроном господарства Ю.Якубовський, цю роботу відмінно оперативно виконали механізатор Борис Іванович Ганжело, бригада робітниць під керівництвом Михайличенка. Відзначилися робітниці Павленко, Погреєва, Лазаренко та інші, які висаджували за день 50-55 саджанців.
Наприкінці п'ятдесятих по всій країні покотилася слава знатного свинаря із сільгоспартілі імені Шевченка Золочівського району Львівської області Героя Соціалістичної Праці Ярослава Семеновича Чижа, який по-новому організував відгодівлю свиней, застосувавши безстанкове утримання тварин великими групами. У 1958 році він відгодував 500 свиней і здав державі 500 ц свинини вартістю 224 карбованці за центнер. Сотні послідовників по всій країні почали наслідувати приклад новатора. А в радгоспі "Більшовицький наступ", як виявилося, цей метод застосовувався значно раніше. В цьому переконує лист радгоспних свинарок Любові Сидоренко та Олександри Чхало до Ярослава Чижа, що був оприлюднений 19 січня 1960 року в газеті "Правда України".

"Дорогий Ярославе Семеновичу! - писали наші дівчата. - Дізналися ми про ваші чудові успіхи на відгодівлі свиней, про те, як високо оцінено вашу працю. Насамперед вітаємо вас з присвоєнням звання Героя Соціалістичної Праці.
У нас з вами одна улюблена професія, одна мета: якнайбільше дати країні дешевої продукції. Ми також відгодовуємо свиней. Правда, природні умови у нашому радгоспі трохи гірші, ніж у вас на Львівщині. У нас багато сонця і мало дощів. Не кожна рослина здатна протистояти південній спеці і частим непроханим гостям - суховіям. Тому набір кормових культур у нас не такий різноманітний, як у вас.

І все ж досвід багатьох наших тваринників показує, що і в Херсонській області можна одержувати недорогу свинину.

Ми повністю розділяємо вашу думку про те, що дешеву свинину можна виробляти тільки при безстаночному утриманні свиней, застосуванні самогодівниць. Цей метод уже декілька років успішно застосовується в нашому радгоспі. Велику відгодівельну групу обслуговує одна людина. Одна з нас - Любов Сидоренко відгодувала торік 1179 свиней. Жива вага зданого поголів'я - 1507 центнерів. Собівартість кілограма приросту свинини склала 2 карбованці і 4 копійки. Олександра Чхало відгодувала 1006 свиней. Загальна жива вага їх 1234 центнери. Кілограм приросту обійшовся у 2 карбованці і 13 копійок.

Ви, Ярославе Семеновичу, по зниженню затрат праці обігнали Америку. І ми - також. У нас на центнер свинини затрачено приблизно 6 людино-годин, тобто на 0,6 людино-години менше, ніж у американського фермера. Скажемо відверто: тепер, коли дійшла до нас вість про Ваші успіхи, си самі ще глибше зрозуміли значення того, що робимо і чого досягли.
…Ми вирішили викликати Вас на змагання. Впевнені, що приймете нашу пропозицію.
…Любов Сидоренко зобов'язалась відгодувати в 1960 році півтори тисячі свиней і здати державі 1800 центнерів м'яса, знизивши собівартість центнера приросту до 200 карбованців. Стільки ж свиней живою вагою 1865 центнерів взялася відгодувати Олександра Чхало і знизити собівартість приросту до 210 карбованців. Ми зробимо все, щоб гідно виконати своє зобов'язання.

З дружнім привітом Любов Сидоренко, Олександра Чхало, - свинарки радгоспу "Більшовицький наступ".
Захоплено вітали земляки молодих тваринниць, трудова слава яких полинула по всій Україні. Все частіше почали гостювати в радгоспі кореспонденти. Побував тут у ті дні і фотокореспондент РАТАУ Юлій Лихута, який розповсюдив портрети Любові Сидоренко та Олександри Чхало в усіх друкованих засобах масової інформації нашої республіки.

Ми ними пишаємось

Славно попрацювала в минулому році свинарка радгоспу "Більшовицький наступ" Любов Сидоренко. Вона відгодувала 1179 свиней загальною вагою 1507 центнерів. Собівартість центнера свинини становила 204 карбованці.

У цьому році Л.Сидоренко взяла зобов'язання відгодувати 1500 голів свиней загальною вагою 1800 центнерів і довести собівартість одного центнера свинини до 200 карбованців.

Коли розмовляєш із свинаркою цього радгоспу комсомолкою Олександрою Чхало, вона називає три цифри: 1500, 1865 і 210. Що вони означають? 1500 свиней зобов'язується вона відгодувати в цьому році і здати державі 1865 центнерів свинини при собівартості кожного центнера в 210 карбованців.

У минулому році молода свинарка відгодувала 1006 свиней загальною вагою 1233 центнери. Собівартість одного центнера приросту ваги свинини за прямими затратами становила 213 карбованців.

А невдовзі в усіх засобах масової інформації повідомлялося:
"Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1960 року на ознаменування 50-річчя Міжнародного жіночого дня, за активну участь жінок Радянського Союзу в комуністичному будівництві та їх заслуги перед Радянською державою по вихованню молодого покоління, за досягнення високих показників у праці і плодотворну громадську діяльність нагороджено орденом Леніна 2380 чоловік".

У числі нагороджених орденом Леніна - свинарки радгоспу "Більшовицький наступ" Любов Федорівна Сидоренко та Олександра Степанівна Чхало.

Починалися шістдесяті. Це були роки загального піднесення. Напередодні нового 1961 року достроково стали до ладу такі гіганти індустрії, як найбільша у світі Криворізька домна, унікальний прокатний стан на Магнітогорському металургійному комбінаті. Впевнено зустріли новий рік і трудівники села. За останні шість років загальний обсяг сільськогосподарської продукції зріс у півтора раза. Досягнуто значних успіхів у науці й техніці.

Успіхи промисловості, сільського господарства, науки й техніки ставали надійним фундаментом для неухильного трудового творчого піднесення. І не випадково тієї далекої і такої незабутньої пори я, двадцятилітній поет-початківець, захоплено вигукнув:

Немає подвигам межі -
На фермі, в полі, на будові…
Встають все нові рубежі
І їх беруть герої нові!

Пліч-о-пліч з прославленими далеко за межами нашого радгоспу Любою Сидоренко й Олександрою Чхало починає своє сходження молода свинарка Валентина Самойленко. В одній із своїх заміток кореспондент райгазети Борис Гульчин писав: "Про успіхи Л.Ф.Сидоренко та О.С.Чхало з радгоспу "Більшовицький наступ" вже давно відомо за межами Херсонщини. А в господарстві розгортається змагання за велике м'ясо. У 1960 році Валентина Самойленко відгодувала 1700 голів свиней і здала державі 2081 центнер м'яса. Заговорили про неї газети, радіо".

У ці ж роки над полями сходила яскрава зірка трудової слави механізатора Федора Корчика, який прославив радгосп високими врожаями кукурудзи. "Земля щедро винагородила працю хлібороба, - писав 11 січня 1963 року в газеті "За перемогу комунізму" кореспондент П.Щербина, - майже двометрової висоти сягали стебла кукурудзи, а на них висіли важкі, налиті зерном качани...

...Коли остання автомашина доставила на тік вирощений урожай, механізатор підрахував: кожний із 150 гектарів видав по 39 центнерів зерна..., вирощеного без затрат ручної праці. Коли в бухгалтерії підбили підсумки - очам не повірили. Собівартість центнера зерна кукурудзи склала 95 копійок..."

...Слава про Федора Корчика ластівкою облетіла всю Херсонщину. Про його успіхи дізналися і в Москві.
Загальне піднесення панує на всіх радгоспних ділянках виробництва. Люди вже побачили щедрі плоди своєї праці, відчули на своєму добробуті спільні трудові досягнення двох повоєнних десятиліть. У райгазеті "За перемогу комунізму" від 13 жовтня 1964 року з нагоди 20-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників директор радгоспу Тимофій Микитович Дядюн писав: "Радгосп "Більшовицький наступ" до війни був одним з найбільших господарств на півдні України. Слава про успіхи його трудівників сягала далеко за межі республіки. Війна і тимчасова окупація завдали величезної шкоди господарству - були знищені наслідки праці тисяч людей, родючі поля вкрилися бур'янами. Досить нагадати, що після "хазяйнування" гітлерівців у господарстві не залишилося жодної тварини. З брухту вдалося скласти кілька "Універсалів" і ЧТЗ. Але прагнення людей до кращого майбутнього взяло гору.

Особливо великі зміни відбулися в господарстві після 1953 року. Урожайність зернових за наступні 10 років зросла від 15 до 21 центнера. Якщо у 1953 році на 100 гектарів сільгоспугідь було вироблено по 23,9 ц м'яса, 47 ц молока, то в 1963-ому м'яса вже було 93,3 ц, молока - 249 ц. Прибутки радгоспу на 100 га збільшились у порівнянні з 1953 роком на 10560 крб.

За десятиріччя в радгоспі виросло 105 добротних тваринницьких приміщень. Створено хорошу ремонтну базу для техніки. Помітні зміни відбулися в побуті робітників. Для них за 10 років споруджено 432 будинки. На центральній садибі у 1954 році виросла чудова двоповерхова школа, побудовані шкільні майстерні. Буде здано в експлуатацію двоповерхову лікарню на 35 ліжок, з відповідними кабінетами і лабораторіями, котельнею, гаражем, кухнею. Школи також побудовані на трьох відділках. Господарство зростає не тільки за рахунок технічної оснащеності (в радгоспі налічується 128 тракторів, 43 зернових комбайни. 44 кукурудзо- і силосозбиральні комбайни, 64 автомобілі, 332 електродвигуни), а й за рахунок застосування наукових досягнень і передового досвіду. Головне - чудова робітнича гвардія, люди працьовиті з високою свідомістю.

Цілі робітничі сім'ї служать прикладом для інших. Узяти сім'ю Аніфатія Никифоровича Романенка. Він сам хороший механізатор, і такі ж працьовиті його сини Володимир і Віктор. Разом з Сергієм Павловичем Ткаченком трудяться три його сини Володимир, Андрій та Григорій. А ось представники нашої залізної гвардії: Лаврентій Голод, Іван Швиденко, Дорофій Овчаренко, Василь Шаповал, Федір Корчик, Павло і Володимир Компанці, Іван Фокін, токар Петро Корольов, слюсар Михайло Теребило, будівельник Іван Семко. Та хіба всіх перелічиш!

20-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників колектив радгоспу зустрічає хорошими виробничими показниками. Державі продано 7,5 тисячі тонн хліба при плані 6,3 тисячі тонн. До 20 жовтня буде виконано річний план продажу м'яса - 8400 центнерів". Слава про радгосп і його людей вже полинула далеко за межі України.




Ледь відгриміла канонада бою за визволення Борозенського і навколишніх сіл, як на цій, сплюндрованій фашистами землі починає відновлювати свою діяльність радянське господарство. Ось декілька наказів по радгоспу "Більшовицький наступ" тієї далекої пори, які проливають яскраве світло на тогочасні події і не потребують коментарів. Наказ №1 від 11 березня 1944 року.

Цього числа приступаю до виконання обов'язків директора радгоспу, про що доводжу до відома колектив робітників і службовців радгоспу. Підстава: наказ Наркома радгоспів СРСР від 29.ХІ. 1943 р. Директор радгоспу Мартинов.

Наказ №4 від 20 листопада 1944 р.

Зарахувати учнем шофера з 15.10 цього року з окладом 120 крб. на місяць Якубу І.С. Наказ №10 від 5 травня 1944 р. "Про своєчасне і високоякісне проведення ремонту комбайнів та іншого збирального інвентаря". Всі роботи по ремонту проводити від зорі до зорі.

Наказ №13 від 24 травня 1944 р.
Призначити т. Вільчинського Ф.Н. старшим ветлікарем. Призначити Білу Ксенію шофером при центральній садибі, при гаражі на легкову машину. Оклад 300 крб.
Наказ №17 від 24 червня 1944 р. "про трудову дисципліну в період збирання хліба".
Все працездатне населення радгоспу у віці від 14 до 60 років вважати мобілізованим на проведення сільгоспробіт. Робочий день не менше 10 годин. На всіх, хто пропустив без поважних причин робочий день, а також на тих, хто систематично спізнюється на роботу, матеріали направляти мені для притягнення до судової відповідальності.
Наказ №12 від 2 лютого 1945 року.

Згідно з розпорядженням РК КП (б) У відрядити на обласний зліт передовиків радгоспу в м. Херсон комбайнера від. №5 т. Голода Лаврентія Маркевича, тракториста від.№4 т. Грищенка І.С., зав. ЦРМ т. Кириленко М. і робітницю відділка №3 т. Гашинську.

Наказ №13.

Колектив зернорадгоспу "Більшовицький наступ" збирання зернових культур на площі 6048 га завершив 20 серпня. Із загальної площі зібрано комбайнами 4705 га (78%), простими машинами - 816 га (13%), ручними косами 527 га (9%). Обмолот скошеного хліба простими машинами завершено 28 вересня внаслідок чого в радгоспі одержано понадплановий врожай зернової продукції у розмірі 15442 центнери. Державний план хлібоздачі в кількості 42380 центнерів був виконаний 20 вересня. Наказую: колишнього керуючого відділком №2 т. Кириленка, агронома від.№2 Кучерявого, керуючого від. №5 Койчева, полевода від. №5 Клименка, механіка від №6 Шаповалова, керуючого від. №3 Неклясова преміювати місячним окладом зарплати кожного.
Наказ №22 від 18 березня 1945 р.

За відмінну стаханівську роботу, за систематичне перевиконання денних норм виробітку на осінньо-зимовому ремонті тракторів і сільгоспінвентаря, за підготовку до весняно-польової кампанії і краще проведення зимівлі худоби наказую: 1) Преміювати промтоварами і грошовими преміями, а також поросятами кращих робітників радгоспу: по відділку №1 Зарівного Михайла Кузьмича - поросям; Канюку Мотрону Михайлівну - відрізом шовку на блузку; Компанець Надію Трохимівну - сукнею; Любича Івана Яковича - відрізом на робочий костюм; по відділку №2 Сидоркіна Івана Афанасійовича - місячним окладом у розмірі 450 крб.; Корчик Серафиму - сукнею.
За відмінну працю 30 трудівників радгоспу у 1966 році відзначено високими урядовими нагородами. А директор радгоспу Тимофій Микитович Дядюн удостоєний звання Героя Соціалістичної праці.

Самовіддана праця великого колективу спрямовувалася досвідченими технологами і командирами виробництва. Справжніми професорами у своїй справі були головний агроном (пізніше теж удостоєний звання Героя Соціалістичної праці) Микола Михайлович Котляр, головний зоотехнік, кавалер ордена Леніна Володимир Антонович Ліпісівіцький, головний інженер Іван Степанович Грищенко. На всіх виробничих ділянках були надійні керівники середньої ланки - керуючи відділками, бригадири, завідуючі фермами.

Але не подумайте, що все в радгоспі ішло гладенько, що директорові було легко.
- У мене, - казав Тимофій Микитович, коли йому урочисто вручали Золоту Зірку Героя Соціалістичної праці, - більше доган, ніж нагород.

І це дійсно так. Потрібна була неабияка сила волі, сміливість, аби протистояти дрімучій командно-адміністративній системі.

Було то на другому році директорування Дядюна у "Більшовицькому наступі". Озимина не подавала надій. Тільки кукурудза могла забезпечити необхідний вал зерна. Вісім тисяч гектарів відвели під "королеву" в радгоспі. Але сіяти не поспішали.

- Чому? - грізно запитували з району.

- Негайно приступайте до сівби! - гримали з області.

- Рано сіяти, грунт не визрів, - застерігали ті, що були ближче до землі.
І Дядюн, багато чим ризикуючи, прислухався до порад досвідчених землеробів.
На обласній нараді, що була скликана в Асканії-Новій з питань весняно-польових робіт, Тимофія Микитовича було піддано нещадній критиці і обіцяно викликати в область з партквитком на "серйозну розмову".

Повертався додому мовчазний, похмурий, але нескорений. У дорозі багато чого думалося-передумалося. Ніби лещата стискували серце в грудях. До чого ж нерозумно все робиться. Більшість з тих, що нині керують в області, вихідці з села. Колись вони були перспективними агрономами, зоотехніками. Та підрізали їм крила високі посади, сп'янила голову влада над людьми. Відірвавшись від землі, дивляться вони тепер на все з кабінетних вікон, дивляться і вказують…

Ні, не веде все це до добра. Щоб відчути, як пахне земля ранньою весною, треба вийти в поле на світанку. Щоб узнати силу і доброту її, треба не один раз кинути насіння в землю. Щоб почути, як співає вона, пробудившись від сну, треба побути з нею наодинці.

Ранок наступного дня зустрів Тимофій Микитович у степу. Все вище над обрієм піднімалося лагідне травневе сонце, диміла рілля легким паром і теплішало від того на серці: вигрівається земля. Погляд ненароком упав на кущ терену, що ріс неподалік у лісосмузі. Між довгих рахманних колючок розпускалися блідо-рожеві квітки. Згадалося не раз чуте від мудрих односельців-хліборобів: "Зацвів терен - сій кукурудзу". Для Дядюна це був наказ вищий від тієї адміністративної команди. Через якусь годину степ ожив рокотом моторів, голосами людей. Почали сівбу широким фронтом, по всіх відділках. Поки не обсіялись, Дядюн щодня з ранку до вечора бував у полі. Його присутність відчувалася скрізь і в усьому. Люди бачили, як горить у роботі директор, і від цього горіння запалювалися самі. Вчасно посіяна кукурудза у вигрітий вологий грунт, дала дружні сходи…

Так і не викликали тієї весни Дядюна в область на "серйозну розмову". Зате восени сам голова облвиконкому Барильник привіз у радгосп Перехідний Червоний прапор і привітав борозенців, які виростили найвищий в області врожай зерна кукурудзи.

Добрим соратником в усіх справах для Тимофія Микитовича Дядюна став пізніше головний агроном господарства Микола Михайлович Котляр. Це тут, у борозенських степах, золотом засяяла на його грудях Зірка Героя Праці, тут він став лауреатом Державної премії.

Про хорошого агронома склалася думка, що його не застанеш у кабінеті, що з ним узагалі важко зустрітись і таке інше. У Миколи Михайловича стиль роботи був теж не кабінетний. І все ж того переджнивного дня зустрілися ми з ним не в полі, де вже дзвінким зерном наповнився колос, не в жниварських загінках, де в бойовій готовності чекали старту майже півсотні "Нив" і "Колосів". Без усякої надії відчинив я двері агровідділу і несподівано для себе побачив Миколу Михайловича за робочим столом. Не дивлячись на те, що в придорожніх канаавх виблискували калюжі і з дерев спадали важкі краплини дощу, засмагле кругловиде обличчя агронома з характерними рисами степовика було усміхнене і погоже.

Правду кажучи, мене дещо знітив гарний настрій агронома. Дощове переджнив'я не віщувало нічого приємного. В сусідніх колгоспах бригадири ходили похмурі, як дощові хмари, комбайнери не знали, куди подіти звиклі до роботи руки. А тут…

- Гарні дощі, - міркував уголос Котляр, - гарні і майже вчасні…

"Добре, що не чують механізатори, яким оці "гарні дощі" у печінках", - подумав я. А Микола Михайлович продовжував:

- Опади у нас ніколи не зайві. Ось і тепер: умилися степи водою, все ожило, у ріст пішли кукурудза, соняшники, буряки…

- А як же хліба збирати? - вихопилося в мене. На якусь мить Микола Михайлович звів до перенісся брови, на обличчі майнула тінь заклопотаності:

- Так, жнива будуть нелегкими. Тут у нас вони ніколи легкими не бувають. А врожай все одно зберемо…
Багато мудрого і корисного почув я того переджнивного дня з вуст прославленого агронома. В його словах була селянська розважливість і логіка. Він називав цифри, які були не сухими, а сипалися добірним зерном, вкладалися соковитими пластами у силосні споруди, зводилися новими кварталами диво-міста в степу, як тоді нарекли Борозенське. Навіть у найдетальнішій розповіді не вмістити відданих землі, врожаям, хліборобській справі всіх днів і ночей, усіх отих клітин, які не відновлюються. І лише збагнувши це, я зрозумів гарний настрій агронома, його впевненість у тому, що негода не пригне до землі стійкі до вилягання пшениці, зрозумів велику віру агронома у людей, які не дадуть загинути врожаєві.

Людей непересічних, як і сам, одержимих, зібрав у єдину команду Тимофій Микитович Дядюн. Одним з його вірних соратників був також головний зоотехнік радгоспу Володимир Антонович Ліпісівіцький.

Нелегкий життєвий шлях трудівника і воїна пройшов Володимир Антонович. Ще до війни починав він працювати зоотехніком у придніпровських степах. Війна зруйнувала мрії молодого спеціаліста. Жахлива пора евакуації, важка робота у глибокому тилу. Ходив до військкомату, просився на фронт. Не брали. Фронтові потрібні продукти і місце спеціаліста тут.

Потім жаданий виклик. Короткотермінові курси і молодий розвідник-радист отримує бойове завдання.
Літак з групою розвідників поринув у нічну темряву. Курс - у тил ворога, мета - допомогти місцевим підпільникам у створенні партизанських загонів.

То був важкий 1944 рік. Ліси Сумщини, важкі бої і переходи, холод і голод. Усього довелося зазнати радисту прославленого партизанського з'єднання під керівництвом Бегми: і радощів перемог, і біль втрати побратимів по зброї…

Відгриміли партизанські битви, і в 1944 році Володимир Антонович повернувся у Придніпров'я. Руїни і згарища зустріли зоотехніка. Що ж, партизанам до труднощів не звикати. З молодечим запалом взявся за роботу, разом з усіма піднімав з руїн спочатку радгосп "Придніпровський", а в 1949 році обійняв посаду головного зоотехніка у "Більшовицькому наступі". Було над чим трудитися. Дні і ночі копіткої праці. І успіх прийшов. Радгосп став школою передового досвіду. Багато нового, прогресивного прижилося на фермах господарства з легкої руки Володимира Антоновича.

Ось одна з кореспонденцій у районній газеті від 1 червня 1963 року: "Був час, що і в радгоспі "Більшовицький наступ" гинуло багато поросят. Круглий рік свиноматок утримували у приміщеннях, так же приймали опороси. Та ось з ініціативи головного зоотехніка В.А.Ліпісівіцького почали споруджувати на відділках літні табори для свиней. Потім їх на зиму утеплили солом'яними тюками. Так було розв'язано проблему утримання свинопоголів'я. Тепер свиноматки поросилися у "солом'яних" таборах. Молодняк народжувався здоровим, падіж припинився. В радгоспі швидко почало зростати поголів'я свиней. Свинарка Євгенія Петрівна Савчук від 20 свиноматок у "солом'яному" таборі отримав за 1963 рік два опороси. Перший опорос почався 3 січня і закінчився наприкінці місяця. Стояли люті морози, однак увесь приплід - 180 поросят - добре зберігся і до 1 квітня був переданий на дорощування.
Досвід борозенців невдовзі перейняли у багатьох господарствах Херсонщини, у Миколаївській та інших сусідніх областях.

Важко переоцінити роль, яку відігравав у команді Дядюна його заступник по господарській частині і по будівництву Віктор Антонович Кербер. Людина з початковою освітою, але з справжнім підприємницьким талантом, він лишив по собі невмирущу пам'ять. Адже практично все грандіозне житлове і господарське будівництво, що велося в радгоспі впродовж трьох десятиліть, лежало на його плечах. Він умів знаходити вихід з будь-якого становища. Його підприємливість часто дивувала сучасників.

У шістдесяті роки в радгоспі інтенсивно зростало поголів'я худоби і свиней. Для них потрібні були приміщення. А в наших степах, як відомо, з будівельними матеріалами дуже скрутно. Віктор Антонович знайшов просте розв'язання проблеми. Але саме у тій простоті була геніальність рішення. Вже у 1961 році на відділках радгоспу почали будівництво склепистих тваринницьких приміщень. По цей день служать борозенцям двосекційні склеписті корівники і свинарники.

- Щоб спорудити на 200 корів приміщення звичайним способом, потрібно щонайменше 400 кубометрів лісоматеріалу, - розповідав в інтерв'ю кореспондентам райгазети Віктор Антонович. - А де взяти ті лісоматеріали? Ось і вирішили обійтись майже без них. На будівництві цегляного склепистого двосекційного корівника (кожна 50-метрова секція розрахована на 190 тварин) використовуємо лише 12-15 кубометрів лісоматеріалів, які йдуть на опалубки і двері. Зовсім не потрібні покрівельні матеріали. На будівництві зайнято майже вдвоє менше людей. Вартість будівництва зменшується на 42,5 відсотка.

Ось у цих цифрах, у розрахунках - увесь Кербер як господар. Невипадково Тимофій Микитович довіряв усі Віктору Антоновичу, як самому собі.




Є така посада - голова колгоспу. На російській мові - "председатель". А один мій добре знайомий, не позбавлений почуття гумору, у своєму лексиконі послуговується обома варіантами, залежно від конкретної особи. Я



 Комментариев: 0  ::  Дата: 12 декабря 2009   ::  Посмотрели: 5413  






Добавить комментарий
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: (необязательно)

Код:
Включите эту картинку для отображения кода безопасности
обновить если не виден код
Введите код:


 (Ctrl + Enter)
Интервью

Група Світового Банку сприяє впровадженню індексного страхування в Україні


На цих та інших моментах під час семінару докладно зупинявся старший спеціаліст із фінансів, провідний експерт з індексного страхування Групи Світового Банку Шадрек Мапфумо.

Подробнее



Катерина ЛЕВЧЕНКО: «Міжнародне право розглядає сексуальне насильство під час війни як військовий злочин»


Торік на Національну «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації, що діє при ГО «Ла Страда-Україна», надійшло 38 292 дзвінка.

Подробнее



Олександр Слобожан: «Спроможні громади – сильна держава»


Виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан прокоментував результати виборів та дав оцінку перспективам формування об’єднаних територіальних громад.

Подробнее




Опрос
За какую партию вы проголосуете на местных выборах осенью 2015 года?

ПР
Оппозиционный блок
КПУ
НФ
Самопоміч
БПП-Солидарность
Радикальная партия Олега Ляшко
ВО Свобода
ВО Батькивщина
Правый сектор
УКРОП





Информер

Погода



Курс валют




PressUA.com - свіжа преса он-лайн


Реклама




Херсонский ТОП Украина онлайн
Copyright © 2009-2017 pravda.ks.ua; pravda.kherson.ua
Перша безкоштовна інтернет-газета Херсона
Всі права застережено. Матеріали видання захищено авторським правом.
Електронна адреса видання: taras@pravda.ks.ua
Дизайн: ихайлов Микита.
Редакція інтернет видання "Херсонська правда" ГО "Асоціація блоггерів "Новамедіа"