Розпочалась подача документів ще на кілька посад до рибоохоронного патруля Азовського басейнового управління | Департаментом екології та природних ресурсів Херсонської обласної державної адміністрації оголошено конкурс | Ветерани АТО отримають ліки безкоштовно | Учасникам бойових дій держава гарантує право на безоплатне санаторно-курортне лікування | Служба за контрактом – шлях до розбудови боєздатної армії | МЗС рекомендує громадянам України утриматися від відвідання Російської Федерації | В Херсоне работает анонимная консультация для больных наркоманией |
     
Еще
 
Эксклюзивный комментарий

Блоги
Афиша

Дивись Українське


Дивись Українське
Щонеділі о 20:00














Google+



Оповідання для дітей: ЧАРІВНІ ЯБЛУКА
Чи знаєте ви, що таке казка? Знаєте!

Знаєте, бо світ дитинства не може існувати без неї. Дитинка народилась і матуся вже перед сном шепоче їй казочку про курочку Рябу або Колобка. Наші діти ростуть, а з ними росте і казка.

Ростуть її герої: веселі і кумедні, страшні і злі, відважні і сильні. Казка веде нас у незвичайний світ. Ми радіємо разом з улюбленими героями, сумуємо , коли їм не щастить. І часто хочемо щось змінити, чи просто допомогти .

Тоді ми творимо свою казку, зовсім несхожу на ту, що читаємо. Але якою б не була наша казка, в ній завжди добро перемагає зло. У казці можливо все…



*****

Івасик - Телесик був єдиним синочком у мами і тата. Вони його дуже любили і він відповідав їм такою ж любов’ю. Був він хлопчиком слухняним, ввічливим, не робив нікому кривди. Тато подарував Івасику маленького човника, якого сам й зладив. Це був найкращий дарунок для синочка. Він щоранку біг до річечки, сідав у свого човника і плив ловити рибку. Його маленька вудочка завжди була поряд. Пливучи річкою, наш хлопчик любив слухати, як тихенько хлюпоче водичка, як співають пташки в лісі. А ще він мріяв. Мріяв про друзів. Ні-ні, він не був самотнім, зовсім ні. У нього є мама і тато, є човник, але такого друга, з яким можна було б погратись, чи допомогти в біді – у Телесика не було.

Ось одного сонячного ранку прибіг Івасик до мами та просить:

- Матусю, можна мені сьогодні піти на річку ? День такий погожий і човник мій поплавав б охоче, рибка напевно буде гарно ловитись, можна?

- Іди, синку. Та будь обачним! Ти ж знаєш, що та зла Баба Яга чатує біля річки. Далеко не запливай, тримайся бережка і довго не затримуйся.

- Добре, матусю, - відповів чемно хлопчина.

А слід сказати, що та Баба Яга дуже любила нечемних дітей. Вона ходила попід хати, коли вже вечоріло, заглядала у вікна – шукала неслухняних дітисьок. Ой, не одна мама плакала за своїми кровинками, не одну вже стара забрала. Але ось диво – наш Івасик-Телесик був чемною дитиною, але Баба Яга страх як хотіла його з'їсти. Не один раз вона сиділа в кущах і виглядала його. Для неї він був таким солоденьким, таким смачненьким. А красень який у тій вишиванці! Спокою не давав він їй ні вдень, ні вночі. Мріяла все про нього. Мріяла, як схопить, принесе додому, спече в печі, запросить Кощія Безсмертного на обід і вони його разом з’їдять. Ото буде свято!

Ось і сьогодні сидить вона у своїм сховку і виглядає Телесика.

- Івасику мій, Телесику мій! Пливи, пливи до бережка, до моєї торби. Як я тебе смачно приготую, сіллю посиплю, перчиком поперчу… Ой, яка смакота!- облизнулась Баба Яга , ніби вже відкусила кусень Івасикового м’ясця.

- Сьогодні ти будеш моїм, сьогодні я тебе з їм. Надокучило мені вже тут сидіти і тільки дивитись який ти ласий. Давай, давай, лови свою рибку, а потім до мене у торбу. А рибка на десерт буде.

Щастило нині Телесику. Риби наловив багацько, вона ніби сама підпливала до гачка з черв’ячками .

- Ось і рибки наловив, от матуся зрадіє. Але вже слід повертатись додому, щось я захопився сьогодні. Пора, мій човнику, пливи до бережка.

Вийшовши на берег, Івасик-Телестк пересипав рибу у відерко і рушив по стежинці до своєї домівки. А Баба Яга тихенько слідом за ним іде і шепоче собі під ніс:

- Ось зараз ти будеш моїм, зараз я тебе спіймаю, в торбу запхаю і до своєї халабуди занесу.

Та раптом хлопець зупинився і озирнувся , ледве Баба Яга встигла заховатись в кущі.



- Хтось тут є , агов? Хтось щось шепоче, чи мені здалось? Дивно. Нікого не бачу,- промовив хлопчик і рушив далі.

- З’їж моє яблучко! – почув раптом Івасик.

- Хто тут? – злякано запитав.

- Це я, яблунька, не бійся мене. З'їж моє яблучко! Воно таке смачне, соковите.

- Звідкіля ти тут взялась? – запитав здивовано Телесик. – Я кожен день іду цією стежинкою до річки, але тебе ніколи не помічав. Не могла ж ти за одну ніч вирости?

- Прошу тебе, візьми моїх яблучок, бо не сила мені їх втримати . Їх так багато, а я така тоненька. Візьми, маму з татом пригостиш. Я тобі обіцяю – ти не пошкодуєш, - благало деревце.

- Гаразд, яблунько, зірву декілька твоїх яблучок для матусі.

Зірвав наш Телесик яблука. А вони такі червоні, такі соковиті, аж просяться, щоби їх скуштувати. Відкусив Івасик яблучка:

- Ох, яка смакота! Ти правду казала , яблунько, таких смачних я ще не їв. Яблунько, а де ти ділася? – здивовано почав шукати очима Івасик деревце, та воно зникло.

- Що за диво? Ти де? Ти що , мені наснилась? Та ні, - вщипнув себе хлопчик за руку,- ні, я не сплю. І яблука ось у відерку. Дивно.

Оглянувся туди-сюди – нема.

- Що за чудасія? Це я напевно перегрівся на сонці. Треба поспішати додому, а то матуся чекає.

Та не ступив він навіть і кроку, як почав позіхати, сів тихенько на камінь і заснув. Заснув і зник. Зник так загадково як і яблунька…

Баба Яга вилізла з-за кущів, зирк туди, зирк сюди – нема Телесика.

- Це що таке?- заверещала стара, - ти куди дівся, хлопчисько ти нечемне? Як це, тільки що був тут, зривав якісь яблука – і нема!

Розізлилась стара, сіла на свою мітлу та й метнулась стрілою в небо. Летить над лісом, виглядає Телесика.

- Ну, де ти? Де ти? Де ти дівся? Ой, в животі бурчить. Ой, лишенько! Мій обід! Мій десерт!

Прилетіла вона до Кощія Безсмертного. Той саме пообідавши, сів відпочити на пеньок.

- А, кума. Здорова була! Ти до мене в гості? Вибач, я вже все з’їв. Вдалось сьогодні одного гусачка впіймати, такий жирненький був, - облизнув пальці Кощій і погладив себе по животі.

- Та нащо мені твій гусак здався? Ти мого Івасика -Телесика не бачив?

- Твого?- перепитав той. – Від коли це він твій? Ми живемо в одному лісі, тому в нас все спільне. Він такий твій, як і мій.

- Ну, гаразд – нашого Телесика, - знервовано буркнула Баба Яга. – Уявляєш, цілий день сиділа в кущах, виглядала його, сонце мені макітру напекло, поки він свою рибку ловив. Сиділа, торбу злагодила, тебе ,мій кумцю , в гості запросити хотіла.

- В гості? Я це люблю. То, давай, проси.

- Куди проси? Зник Івасик, нема мого хлопчика. Ой, вибач, нашого, - заголосила Яга.

- Цить, бабо! Не зрозумів. Ти сиділа, Івасик рибку ловив, сонце тобі макітру напекло. Як зник? Поясни.

- А так. Я йшла слідом за ним. Тут яблунька, він яблучко зірвав, з'їв і все… Нема.

- А при чому тут яблунька, бабо? Ох-ох, я дивлюсь ти сьогодні дійсно дістала по макітрі.

- В животі бурчить, їсти хочу, - занила Баба Яга. – Кощію, кумцю, допоможи мені його знайти. Він десь є, десь поблизу, носом чую.

- Ну, гаразд. Давай сюди свого гелікоптера. Летімо скоріш!

Сіли вони обоє на бабину мітлу, летять над лісом, виглядають Телесика. Довго літали, кружляли, та не знайшли.

Приземлились втомлені біля Кощієвого пенька.

- Все , не можу більше, це кінець, - захекалась Баба Яга. – Це кінець. Я сьогодні намотала такий кілометраж як Шумахер, а його не знайшла. Це вам що, жарти? Я старенька пенсіонерка, пожалійте мене хоч хтось!

- З'їж моє яблучко, - почула Яга тихий ніжний голосок.

Біля неї стояла та сама яблунька, яку зустрів на стежинці наш Івасик.

- Ти хто така і звідки тут взялась? – злякалась Баба. – Я в нашому лісі знаю всі дерева і кущі, але тебе бачу вперше.

- З'їж моє яблучко – не пошкодуєш, - просило деревце.

- Давай хоч яблучко, а то голодна сьогодні, як вовк. Кощію , кумцю, ходи сюди, пригощу тебе вітамінами.

Зірвала Яга два яблука, дала одне старому.

- Оце,Кумцю, наш десерт. Дієта! Щоб вона згоріла! – пробубніла Баба. – Будьмо!

- Будьмо!

Стукнулись обоє яблуками та з’їли їх. З'їли і заснули. Заснули, тай зникли…







*****



В родині Вишневських підростав синочок Максимко. Батьки покладали на нього великі надії. Тато хотів бачити свого сина лікарем, мама мріяла про сина піаніста, бабуся з дідусем надіялися лише на те, щоби хоч колись на старість подав їм внучок склянку води.

Але Максимко Вишневський не спішив здійснювати мрії свої близьких. До лікаря йому було, як від землі до неба, до піаніста , ще вище. Цілими днями замість того, щоб вчитися, робити домашні завдання, розв’язувати математичні задачі – наш Максимко ледарював. Ось і сьогодні, розлігшись на своєму дивані, начепивши на вуха навушники від плеєра, він слухав музику. Захоплений слуханням , він навіть не помітив , як в кімнату зайшла мама.

- Максимку, синку, ти знову байдикуєш? Чому ти не робиш домашнє завдання? Скільки ж можна слухати ту музику? Дивись , який безлад у твоїй кімнаті. Хутко піднімайся і прибери! – наказала мати.

Та Максимко навіть не думав робити того, що просила мама. Він лише хитав головою в такт музиці і підспівував свою улюблену пісню:

« Ми є хлопці, хлопці олігархи,

Нічо нас не колише, ми заробляєм бабки»

Мамі це видалось напевно занадто, вона крикнула голосніше:

- Що це за така пісня, сину? Ти що таке слухаєш? Вимкни швидко свій плеєр!

Але Максимко заплющивши очі, продовжував наспівувати далі:

« Я куплю чорний « Lexus»,

Новий в целофані…»

Тут мама не витримала і зняла навушники в нього з вух.

- Максиме! Я до тебе звертаюсь, це що за така пісня? Ти що таке співаєш?

- Мам, відчепись. Не бач, я балдєю.

- Що? Що ти робиш, балдеєш? Це що за слова такі? Ти де їх навчився? Ти вже вивчив вірш Шевченка на завтра?

- Мам, ти чьо? Який вірш? Який Шевченко? Гм, я і не знав, що Андрій Шевченко пише вірші. От талановита людина – і в футбол грає, і вірші пише.

- Який футбол і який Андрій Шевченко, сину? Ти що з глузду з’їхав?

- Мам, ти чьо, гониш? Ти не знаєш, хто такий Андрій Шевченко? Ну ти даєш!

Максим начепив знову навушники і продовжував лежати і підспівувати:

« Я куплю другий «Lexus»

І тоже в целофані…»

Тут мамі увірвався терпець:

- Годі, Максиме! Мені набридли всі твої вибрики. Або ти прибираєш в кімнаті, вчиш уроки, або…

- Що, - не дав їй договорити син, - віддаси мене Бабі Язі? Мам, я вже не манюня дитина, ті казки про різних кікімар на мене вже не діють. Мам! Розслабся – не парся!

- Що? Геть з кімнати! Іди, щоб очі мої тебе не бачили, - розгнівалась мама. – Це вже занадто, Максиме. Ти ж у мене такий хороший, що з тобою діється? Ми ж тебе так любимо, чому ти так погано поводишся? Сину, сину, що мені з тобою робити? – журилась мама.

А наш Максимко навіть і не думав перейматися тим, що говорила мама. Взув свої ролики, витягнув з кишені пачку жувальних гумок, кинув одну в рот, начепив знову навушники і подався з кімнати.

- Па, ма! Йду прогуляюсь. Може когось крутого здиблю, ну, тіпа, свої пацанів.

Мама безпорадно сіла на крайчик синового дивана, закрила обличчя руками і тихо заплакала. Вона так любила свого синочка, але той зовсім відбився від рук. Що їй робити?

На вулиці було сонячно, тому наш бешкетник вирішив покататись в парку. Це зовсім недалечко – лише треба дорогу перейти. В парку класно. Там багато дерев, квітів різних, можна посидіти на лавочці, чи просто подихати свіжим повітрям. Підійшовши до світлофора, побачив стареньку бабцю.

- Синочку, допоможи мені перейти вулицю,- попросила та.

- Ідіть самі, мені ніколи. Тим паче - я на роликах. А як не можете , то сидіть вдома, смажте пампушки.

Рвонув Максимко через дорогу, тільки старенька його й побачила.

В парку на роликах було де розігнатись.

- Клас! Клас! Клас! Оце кайф! – гнався зі всіх сил хлопець.

Накатавшись досхочу, сів відпочити на лавочку. Надів сонцезахисні окулярі , витяг нову жувальну гумку і знову увімкнув свій плеєр.





*****



Івасик-Телесик прокинувся зі сну і не міг зрозуміти, де він є. Дерева, кущі, травичка – все так як в його лісі, але якесь все дивне.

- Де я? Що зі мною трапилось?

Побачив біля себе розсипані яблука і пригадав все як було.

- Та це ж яблука, ті самі , що я зірвав. Це через них я так міцно заснув. Треба мерщій збирати їх і бігти додому.

Підійняв яблука з землі і рушив по стежині. Але раптом почув чийсь плач. Прислухався. Десь тут неподалік хтось тихенько схлипував. Підійшов до кущика шипшини і побачив маленьку дівчинку.

- Ти чого плачеш? Ти заблудилась?

- Я…Я…, - плакала дівчинка, - я хочу додому.

- Зараз я тебе відведу. Ти тільки скажи , куди?

- Я не знаю, куди? Я йшла до бабусі, несла їй пиріжки і вино в кошичку. Бабуся живе в лісі, там є її хатинка. Я часто ходжу її провідувати, бо вона хворіє. От і сьогодні пішла. Але по дорозі зустрілась мені яблунька, пригостила яблучками. Я взяла для себе, для бабусі і для матусі. Одне з’їла і ось не знаю, де опинилась. Це не наш ліс і не наша стежинка, - знову заплакала маленька.

- Не плач, тихенько, - заспокоював її Телесик, а сам думав: «Знову яблунька. Це напевне та сама, що мені стрілась. Диво якесь. Що робити?»

- Заспокойся, дівчинко. Ти краще скажи, як тебе звуть?

- Червона Шапочка.

- Червона Шапочка? – перепитав Телесик, - дивне ім’я.

- Це через те, що я завжди ношу червону шапочку, вона мені дуже личить.

- Так, ти в ній справжня красуня. Ну, не плач. Ми щось придумаємо. Пішли, пошукаємо дорогу додому! До речі, мене звати Івасик-Телесик.

Тільки-но вони відійшли, як з-за кущів з’явилась голова Баби Яги, а за нею і голова Кощія Безсмертного.

- Ти чув, кумцю? Це мій Телесик говорив!

- Наш, - виправив її Кощій.

- Так, так, наш,- радісно підтакнула стара. – Нарешті ми його знайшли, а з ним ще якесь дівчисько. Уявляєш – їх двоє! От нам поталанило!

- Я щось про вино чув і про пиріжки якісь, спробувати би , що то за чудасія?

- Слухай, кумцю, нам треба тихенько іти слідом за ними. А потім – хап, і в торбу. А тоді ми вже їм раду дамо.

- Точно. І буде в нас фуршет на славу. Але давай домовимось, кумо. Тобі Телесик, мені – дівчисько з вином і пиріжками.

- Та добре, добре. Ходімо вже. Та тільки тихо, щоб вони нас не помітили.

Діти вийшли на доріжку в парку і зупинились.

- Дивись, Івасику, що це таке?

- Не знаю, - відповів хлопець. – Так дивно. Така широка, довга стежка, лавки такі цікаві, вигнуті в різні боки.

- Дивись, Телесику, скільки людей багато. Ні, це точно не мій ліс.

- І не мій теж. Я ще ніколи не бачив, щоби по лісу так багато людей ходило. Тим паче – на лавочках сиділи.

- Вони так дивно одіті. Дивись Телесику, дівчатка без шапочок, а он хлопчик в обрізаних штанцях. Ха-ха! Як смішно. Його мама напевно не мала з чого довших вшити.

- Знаєш, Червона Шапочко, здається мені, що ми потрапили в якусь іншу казку. Чи ти так не вважаєш?

- А хто ж його знає? Мені б скоріше до бабусі, а то зачекалась старенька, - сумно зітхнула дівчинка.

- Дивись, он хлопчик сидить на лавочці. Давай ми його запитаємо, як звідси вибратись.

Взявшись за руки, вони попрямували до лавочки, на якій сидів Максимко. Підійшли, привітались.

- Доброго дня, хлопчику! – промовив Івасик.

Та Максимко не чув і не бачив їх, бо слухав свою музику із заплющеними очима.

- Дивно, Телесику. Він що, спить? Ой, дивись, - показала Червона Шапочка пальчиком на навушники, - його бідолашного вушка болять. Бачиш? Йому мама чимось позатикала їх, щоб вітер не дув.

- Так, дійсно.

- Ой, Телесику, та він ще й сліпий! Дивись, які очі в нього чорні, великі і блищать, - вела далі дівчинка. - І жує так довго щось і ковтнути не може.

- Дивись, Червона Шапочко, черевики в нього на колесах. Напевно сам ходити не може, то вони його возять.

- Бідолашний хлопчина, такий юний, а вже калічка!- пожаліла його дівчинка.

- Може ми якось йому допоможемо?

- Давай спробуємо.

Червона Шапочка доторкнулась до Максимкового плеча. Той зняв свої окуляри.

- Тобі чого? – запитав.

- Ой, Івасику, лишенько! – злякалась дівчинка і заховалась за нього, - в нього четверо очей!

- Ха! Ти що з дуба впала?- засміявся Максимко. – Не бачила ніколи сонцезахисних окулярів?

- Ні, - ледь чутно відповіла та.

Максимко зняв навушники і зміряв дітей поглядом з верху в низ.

- Дивні ви якісь. Вирядились ніби на Новорічний карнавал. О, знаю, - тицьнув пальцем на дівчинку,- ти – Червона Шапочка, а ти напевно її кориш.

- Звідки ти знаєш моє ім'я? – здивовано запитала Червона Шапочка.

- Та хто тебе не знає? Я ще зовсім маленьким був, як бабуся мені про тебе казку читала. Тебе, тіпа, вовк з'їв?

Телесик перепитав:

- Кориш? Вибач хлопчику, але моє ім'я не Кориш, мене звати Івасик-Телесик.

- І у вовка ім'я зовсім не « Тіпа», його звуть Сіроманець.

- Ну, ви даєте! – засміявся знову Максимко. – Кориш – це друг, товариш. А « тіпа» - це так для зв’язки слів.

- А-а, ми не знали, що слова треба зв’язувати, – відповів Телесик.

- Дивись, Івасику, - промовила дівчинка,- і цей хлопчик в недошитих штанцях.

- Ха-ха! Та це ж шорти, - відповів Максимко. – Слухайте, ви що, прикалуєтесь, чи клеїте дурня?

- Ми тебе нічим не колемо, - збентежилась дівчинка, -і клеїти ми не вміємо, особливо дурня. А хто такий дурень?

Це Максимка дуже розсмішило, він аж за живіт схопився .

- Ой, помру від сміху. Ви що з іншої планети? «Прикалуватися – це жартувати, сміятися з когось. А «клеїти дурня»– це поводити себе нечемно, не виховано.

- Ага, тепер ми зрозуміли. Дивна в тебе мова, ми такої не знаємо, - відповів Телесик. – Це тебе батьки навчили?

- Ая, батьки. Кориш один, ой, друг. А може і не друг зовсім, - замислився хлопчина.

- Послухай, хлопчику… Максимко перебив її:

- Мене звати Максимко.

- Дуже приємно, Максимку. Чи можеш нам допомогти вибратись з цього лісу?

- Та це ж парк!

- Парк? А що таке парк? – запитав Телесик.

- Парк – це не ліс. Тут люди відпочивають, дітки граються. Ось я , наприклад, люблю тут на роликах кататись.

- То ці черевики на колесах, ролики? - поцікавилась Червона Шапочка.

- Так, а ви що ніколи не бачили таких?

- Ні. Тут у парку взагалі все таке дивне, чуже, - промовив Телесик.

- Але дуже цікаво, - додала дівчинка. – Мені тут подобається.

- То ви дійсно з казки? Оце чудасія! Я думав, що це тільки по тєлєку показують, - мовив Максимко.

- А Тєлєк це хто, твій друг? – запитав Івасик.

- Можна і так сказати. Це телевізор, з його допомогою можна взнати багато цікавого.

- То може він нам допоможе знайти дорогу додому? – зраділа дівчинка.

- Та ні, цього він не може зробити. Він телевізор, а не чарівник.

- Чарівник? – перепитав Івасик. – Слухай, Червона Шапочко, та яблунька напевно і була чарівною, бо з’ївши її яблука, ми заснули, а потім опинились в цьому парку.

- Дійсно, Телесику. Ці яблука – чарівні. Я знаю, ми повинні її знайти, знову з'їсти по яблучку, станеться диво і ми знову опинимося вдома.

- Але де її шукати?

- Стоп, малеча, - втрутився в розмову Максимко. – Ану все спочатку і про яблуньку детально. Я хочу все знати.

І друзі розповіли Максимкові всю цю дивну історію з самого початку. Тільки одного вони не знали. Не знали і не відали, що в кущах за ними пильно слідкували дві пари злих хижих очей.





*****





- Знаєш, кумо, - засопів Кощій Безсмертний, - мені вже ноги затерпли. Куди ти мене потягла? І, взагалі, що я в цих кущах роблю?

- Цить, - насварила Баба Яга, - мені вже самій крижі скрутило, але я не скиглю як ти. Ти тільки поглянь – їх вже троє! Троє!!! Це ж скільки м’ясця? На цілий тиждень вистачить.

- Щось ти мені обіцяєш, обіцяєш, а толку ніякого з твого Телесика нема.

- З нашого, ти що, забув?

- Моя дівчинка з кошиком. Ну а того третього навпіл, домовились?

- Ja, ja. Natrlich.

- Ой, бабо, що з тобою? Ти вже щось таке белькочиш. От, казав Змій Горинич, що з бабами, а особливо з пенсіонерками, не варто діла мати.

- Ой, ой, ой! Змій Горинич, подумаєш! Та щоб ти знав, що я ще бабця хоч куди, От!

- Куди,хоч куди? Я звідси вже нікуди не піду.

- Цить, кумцю, не кудикай, а то здобич сполохаєш.

І приготувавши свою торбу, рушили до дітей. А ті навіть і не помітили, як позаду них затріщали гілки і хтось грубим голосом крикнув:

- Тримай їх, тримай!

Червона Шапочка закричала і почала втікати, потягнувши за собою Івасика -Телесика. Залишився тільки Максимко, бо не встиг зметикувати, що трапилось. От він і потрапив до рук злодіїв.

- От так, мій лебедику. Нарешті я тебе впіймала! Тепер ти мій! Мій!- раділа стара.

Максимко почав вириватись з торби, та Яга міцно зав’язала її і завдала собі його на плечі.


Відпустіть! Рятуйте! – кричав Максимко, - це якесь непорозуміння, відпустіть мене!

- Ой, яке там непорозуміння, це ж смакота одна! Цить, а то зараз з’їм.

Кощій Безсмертний було розігнався бігти за Телесиком і Червоною Шапочкою, але ті швидко зникли поміж кущів.

- От тобі маєш. Вже я наївся. Бабо, ану стривай!

- Чого тобі, кумцю? Я свого Телесика спіймала, а те що ти роззява – я невинна. Було хутчіш бігти, давно я тобі казала, що треба хвітнесом займатись, а то зовсім заіржавів, - засміялась Баба Яга.

- Та ну тебе з твоїм хвітнесом. Бабо, а може поділишся, га?

- Вже, розбіглась. Він мій і тільки мій! – погладила торбу стара.

- Кумо, ну кумо. Ти ж у мене одна - єдина, така красуня, така розумниця, - почав вихваляти її Кощій. – Хіба тобі не защемить серденько, коли будеш сама вплітати хлопчиська, га? Поділись, ну хоч шматочок.

- Ну, гаразд, ходи, - погодилась баба і вони пішли обоє .

Через декілька хвилин на стежку вийшли перелякані діти. Дівчинка плакала:

- Телесику, що це було? Нас що , хотіли вкрасти?

- Схоже на те. Це ж були Баба Яга і Кощій Безсмертний. Як я відразу не здогадався? Я ще тоді в лісі відчув, що за мною хтось іде. І їх, капосних, теж яблуня пригостила.

- Вони Максимка вкрали. Що будемо робити? Бідний хлопчина, - бідкалась дівчинка. – Вони його напевне з'їдять. Треба йому допомогти.

- Але як?

- Ми обов’язково щось придумаємо. Ходімо його шукати!

*****



Тим часом Баба Яга і Кощій Безсмертний вийшли на галявину. Поклала стара свою торбу на землю, розв’язала, а звідти з'явилась Максимкова голова.

- Ой, та це ж не Івасик -Телесик! – аж прикусила губу Баба Яга. - Ти хто?

- Я…Я…Максимко, - ледь чутно відповів хлопчина.

- А що ти тут робиш? – перепитала стара.

- Сиджу.

- Бачу, що не лежиш, - буркнула та. – Тут мав бути Івасик -Телесик, тебе я зовсім не рада бачити. Фі, який худий, лиш синяки під очима.

- Це через те, що я багато тєлєк дивлюсь, ой, тобто я хотів сказати – телевізор.

- Та дивись куди хочеш. Тю, через тебе знову буду голодна!

Тут у розмову втрутився Кощій.

- Синку, а я як радий тебе бачити! Ти мій соколику, ти мій лебедику, ти мій гусачок смачненький! А ти, бабо, геть від мого хлопця. Він мій. Ти забула, ми так домовлялись.

- Ми домовлялись його навпіл, забув?

- Ти хотіла Телесикового м’ясця. Нема. Тоді геть від мого красеня!

- Ах, так! – розізлилась Яга. – А хто його впіймав, хто на плечах двигав, га?

Суперечку перебив зляканий Максимків голосок.

- Ви що хочете мене з'їсти?

- А ти що думав, що ми тебе всиновити хочемо? – хихикнув Кощій Безсмертний.

- Не їжте мене, я не смачний. Я поганий. Я не слухаюсь мами і тата, я не вчу віршів Тараса Шевченка, я не допомагаю старшим, я слухаю погану музику, я…, я… - ледь чутно говорив Максимко.

- Золота дитина! – аж сплеснула в долоні Баба Яга. - Та ти ж мій скарб безцінний! Як я тебе довго шукала. От якби ти був чемним, ти був би не таким смачним, правда кумцю?

- Точно, - покивав головою Кощій.

- Все, я пропав. Ой, лиха моя година. Мамо! Тату! – голосно крикнув наляканий хлопець.

Івасик - Телесик з Червоною Шапочкою почувши Максимків голос, побігли чимдуж на допомогу. Розгорнули руками гілля кущів і побачили страшну картину: Максимко був прив’язаний до дерева, Баба Яга наливала воду в казан, а Кощій збирав хмиз, щоб було чим розвести вогонь.

- Не смійте! – крикнув Івасик - Телесик і вийшов на галявину. – Чуєте? Не смійте чіпати Максимка! Він мій друг.

Максимко зрадів неймовірно, побачивши Телесика і перепитав:

- Твій друг?

- Так. Я твій друг і я не дозволю, щоб тебе скривдили оці злодюги.

Баба Яга як уздріла Телесика, то аж засяяла:

- О, кого я бачу? Фортунить же мені сьогодні! Івасику – Телесику, синочку мій! Сам до мене прийшов, солоденький. Підходь ближче, сідай, – припрошує стара, а сама киває до Кощія і показує торбу.

Максимко побачив це і закричав:

- Телесику, це пастка! Вони й тебе хочуть зловити, і Червону Шапочку. Тікайте звідси, рятуйтесь! Я залишусь сам, хай мене радше з'їдять … Я заслужив…

- Не говори дурниць, - відповів Телесик, - ми тебе не залишимо цим людожерам. Ану, бабо, геть від хлопця!

Кинувся Телесик на Бабу Ягу з кулаками і хотів було надавати їй стусанів, як почув голосок:

- Кому свіжих пиріжків, хто бажає підкріпитись? Хто зголоднів?

Та це ж Червона Шапочка! Вийшовши непомітно з кущів, вона розстелила на траві хустку, поклала спечені мамою пиріжки і вино.

- Пригощайтесь, дорогенькі!

Кощій Безсмертний як уздрів вино, миттю побіг підстрибуючи до дівчинки.

- О, моє вино! Я так мріяв його посмакувати.

Дівчинка налила в келих вина і дала попробувати Кощію, подала ще й пиріжок.

- Оце смакота!У-у! Я ще такого зроду не пив і не їв, - прицмокнув Кощій і знову відсьорбнув вина.

Баба Яга на все це дивилась з- під лоба, а потім і сама підбігла:

- І я хочу, мені залиш хоч крапельку, - відібравши в Кощія вино, вона жадібно почала пити його з пляшки і закусувати пиріжком.

Тим часом Івасик - Телесик розв’язав Максимкові руки і вони разом підбігли до Червоної Шапочки.

- Дякую вам, друзі. Ви мене не залишили в біді. Я цього ніколи не забуду.

- Та потім будеш дякувати. Нам треба хутчіш тікати звідси, - тихенько промовила дівчинка.

- Куди? – схопила її Баба Яга. – Нікуди вас не відпущу. Що? Дали нам ґазбульки і навтьоки? Не годиться так.

- Облиш їх, стара, - заступився за дітей Кощій, - я так балдєю від вина, що вже і м’яса не хочу.

- Ти може і не хочеш,а я тим пиріжком хіба що апетит розбуркала.

Тут Максимко швиденько витяг з кишені жуйку:

- Дивіться, що у мене є?

- А ще що таке?

- Це жуйка. Кладете в рот і жуєте, жуєте. Але не ковтаєте. А потім з неї можна велику бульку надути.

- Ану дай сюди, - зацікавилась Баба Яга.

І Максимко дав бабі дві жувальні гумки. Та кинувши одну в рот, почала нею смакувати і прицмокувати.

- Як гарно пахне і солодке таке. Я такого ще не їла. Цікаво, їсти можна, а ковтати - ні.

- А в мене ще є плеєр з навушниками, - вів далі Максимко.

- А це ще що за чудасія? – здивувалась баба.

Максимко начепив старій на вуха навушники і ввімкнув музику. Та як злякається, як закричить:

- Ой-ой-ой, воно мені в вухо пищить!

- Не бійтеся, бабцю, це музика. Слухайте і насолоджуйтесь.

Яга декілька секунд слухала, а потім почала пританцьовувати і підспівувати. А далі як взяла Кощія Безсмертного в обороти, то так обоє веселились, що аж попадали від утоми.

- Ох, давно я так не скакала,- знявши навушники, заявила баба. – Аж впріла.

- А я, - гикнув Кощій, - давно так де балдів, - і знову гикнув.

Але Максимко продовжував:

- Це ще не все. У мене ще є ролики.

- О, це вже мені, - зрадів Безсмертний. Взув їх старий і поїхав…

- Ох, як класно! Я лечу! Бабо, це ще кльовіше, ніж на твоїм гелікоптері.

- Гасай, гасай! А я ось музику слухаю. Знаєте, мої любі,- розчулилась стара, - мені ніхто ніколи не дарував дарунків.

- Мені теж, - підтакнув Кощій.

- Цить, кумцю. І я вирішила вас відпустити. Ви дійсно чемні дітки, а тому несмачні. Хіба собі гастрит через вас зароблю, - зітхнула баба. – От так завжди – ганяєшся, ганяєшся, а потім з нічим залишаєшся.

- Бабо, не плач, - обійняв її за плечі Кощій, - у тебе ж є я.

Діти щасливі побігли до Максимкового дому. Його матуся якраз спекла свіжих пиріжків з яблуками. Всім вистачило, ще й Червоній Шапочці дали, щоб бабусю пригостила.

Максимко одів нову вишиту сорочку, а футболку з якимись чудовиськами викинув на сміття.

Знайшлась і яблунька. Так, та сама яблунька. Вона росла на Максимковім подвір’ї. ЇЇ ніжний голосок знову запросив до себе дітей.

- Давайте будемо прощатись, - мовив Телесик,- нам треба спішити по домівках, а то батьки хвилюються.

- Так. Моя бабуся вже зачекалась на мене напевно.

- Не забувайте мене, друзі, - сумно промовив Максимко.

- І ти нас, - відповіли діти.

- Ви що, ви найкращі, я вас ніколи- ніколи не забуду!

Діти обійнялись. Максимко з Телесиком міцно потисли один одному руки і надкусивши яблуко, діти заснули, а потім і зникли.

Через деякий час вони були вже вдома і розповідали батькам про свої неймовірні пригоди.

Максимко відійшов від яблуньки і промовив:

- Час і мені бігти додому. Завтра ж українська література, треба вивчити вірш Тараса Григоровича Шевченка.

І пішов, весело підстрибуючи. Мугикав собі під ніс пісню, але не ту, що на початку нашої казки, а зовсім іншу.

Ви спитаєте, яку?

Пісня була про друга, справжнього друга.

« У тебе має бути тількиbestдруг,

Один, але надійний,

Тільки bestдруг.

Старий, у біді вірний – bestдруг».





Ось і підійшла до кінця наша казка. Як і всі казки на світі, так і наша має щасливий кінець. Але що це? …

Із-за яблуньки з'явилась голова Баби Яги, за нею визирнув і Кощій Безсмертний. Тримаючи в руках свою велику торбу, вони так хитро глянули і промовили:

- Ми вирішили залишитись у вашій казці ще трішки. У вас тут так багато нечемних дітей, що гріхом було би звідси полетіти додому. Так що, начувайтесь, нечемні і неслухняні! МИ ЙДЕМО ДО ВАС!!!



Хайвей

Оповідання для дітей:  ЧАРІВНІ ЯБЛУКА





 Комментариев: 1  ::  Дата: 11 февраля 2010   ::  Посмотрели: 7537  



Другие новости по теме


Комментарий написал(a) надюша олійник. Опубликованно: 14 февраля 2013 18:37 в новости


Группа: Гости
Новостей: 0
Комментариев: 0
ICQ: --
ми це на уроці читали: кльово



Добавить комментарий
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: (необязательно)