Розпочалась подача документів ще на кілька посад до рибоохоронного патруля Азовського басейнового управління | Департаментом екології та природних ресурсів Херсонської обласної державної адміністрації оголошено конкурс | Ветерани АТО отримають ліки безкоштовно | Учасникам бойових дій держава гарантує право на безоплатне санаторно-курортне лікування | Служба за контрактом – шлях до розбудови боєздатної армії | МЗС рекомендує громадянам України утриматися від відвідання Російської Федерації | В Херсоне работает анонимная консультация для больных наркоманией |
     
Еще
 
Эксклюзивный комментарий

Блоги
Афиша

Дивись Українське


Дивись Українське
Щонеділі о 20:00














Google+



Нова політична ситуація: ризики і загрози для України
Головною загрозою для держави стала концентрація влади в руках політичної сили, схильної до авторитарних методів управління та пов’язаної з кримінальними колами…

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІ СИЛИ ОПИНИЛИСЯ БІЛЯ РОЗБИТОГО КОРИТА

Оцінюючи нинішню політичну, ситуацію можемо виділити кілька основних тенденцій. По-перше, це певна розгубленість серед політиків, котрі відносять себе до «національно-демократичного» табору. Для більшості з них незрозуміло, що відбуватиметься в економічній та політичній сферах, чи буде здатна Партія регіонів і надалі монополізувати владу і якого рівня така монополізація може досягти. По-друге, Тимошенко зазнала поразки. Загалом її попередня політична та економічна діяльність мала в будь-якому разі закінчитися поразкою, оскільки це була політика популізму, і вона провокувала різке погіршення економічної ситуації. По-третє, відбулася суттєва дискредитація національно-демократичного руху.

Це має кілька причин.

Постійні конфлікти між Ющенком і Тимошенко призвели до поступової деградації в очах виборця тих, хто представляв націонал-демократію.

За останні роки пролунало чи не найбільше взаємних звинувачень (окремі з яких тягнуть на статті КК) з вуст найвищих посадових осіб. Доволі часто ці звинувачення опускалися до рівня звичайної вуличної лайки. Слова "бандит", "злочинець", "казнокрад" були чи не найменш образливими зі словесного арсеналу найвищих посадовців.

Крім того, взаємна зневага демонструвалася публічно, під час міжнародних зустрічей. "Політичні еліти" часто самі ставали об’єктом насмішок з боку зовнішніх, явно недружніх до України сил.

До цього слід додати негідну поведінку членів родин вищих посадових осіб або представників самої влади (випадок з Луценком), яку щоразу намагалися виправдати. Усе це спричинило до деградації політичної влади, що чітко асоціювалася власне з національно-демократичним табором.

Ющенко продемонстрував нездатність чітко сформувати мету та окреслити конкретні кроки, які потрібно робити на шляху реформ.

Зокрема, висловлювалося бажання рухатися в ЄС та НАТО, проте не було чіткого покрокового плану. Наприклад, досі не реалізовано значної частини вимог щодо захисту прав людини, незалежності судової влади, захисту особистих даних (одна з головних причин, чому Україна досі не має безвізового режиму з ЄС).

Те саме стосується кадрової політики, де замість принципу професіоналізму частіше діяв принцип особистої відданості тому чи іншому лідерові. Класичний приклад - призначення на посаду голови НАК "Нафтогаз України" Івченка, людини без належного професійного рівня, яка, крім того, зуміла за короткий час дискредитувати і себе, і національно-демократичні сили. Показовими є результати "газових переговорів" 2005-2006 років, коли саме через відверту непрофесійність було завдано значної шкоди енергетичним інтересам України.

Зрештою, саме кадрова політика була головною причиною дискредитації національно-демократичного табору.

До позитивних змін можна віднести хіба що реформу системи освіти, яка дала змогу суттєво обмежити корупцію при вступі до вищих навчальних закладів.

Фактично не було реалізовано жодних реформ у сфері економіки. Порівняно з попереднім періодом не відбулося переорієнтації державної політики в бік підтримки малого й середнього бізнесу, швидше навпаки. І це незважаючи на те, що саме представники малого й середнього бізнесу були рушійною силою Майдану наприкінці 2004 року.

В опитуваннях самі підприємці найбільш оптимальним називають період урядування Юрія Єханурова. Загалом же за час діяльності урядів, які асоціюють з націонал-демократами, відбувалося більше негативних змін. Тобто практично залишилася кучмівська економічна система, яка ще більше деградувала.

Націонал-демократи проявили неспроможність приймати рішення та брати на себе відповідальність за долю країни. Такого висновку могла дійти значна частина населення України, зокрема, оцінюючи події після останніх президентських виборів.

Наприклад, депутатська група "За Україну!" офіційно виступала проти коаліції як з БЮТ, так і з ПР. При цьому її представники розуміли, що до позачергових парламентських виборів вони теж неготові. Таким чином, вони взагалі відмовилися від будь-якої реальної політичної активності. Публічна поведінка цієї групи під час коаліціяди нагадувала дії сумнозвісного Троцького: «Ні війни, ні миру, армію розпустити». Зовні красива позиція саме цієї депутатської групи не давала змоги фракції НУ-НС прийняти бодай якесь змістовне рішення і багато в чому стала визначальною для реалізації найгіршого сценарію розвитку подій в Україні. Характерно, що значна частина представників національно-демократичного табору навіть зраділа нелегітимному рішенню ПР щодо створення коаліції в неконституційний спосіб. У цьому разі їм не довелося брати на себе відповідальність за формування нової коаліції, хоча необхідність такого кроку була очевидна. Тільки в цьому випадку можна було хоч частково впливати на економічну й гуманітарну політику уряду. Поява в уряді комуністів та за їхньою квотою Дмитра Табачника є прямим наслідком неспроможності націонал-демократів ухвалювати рішення.

Невміння оцінити реалії, нездатність зробити хоча б якийсь вибір призвели до абсурдної ситуації, коли і більшість, і коаліція формувалися без національно-демократичних сил, а вони в цей час не змогли сформувати свою чітку та аргументовану позицію щодо подій у державі.

Юлія Тимошенко намагалася підім’яти під себе національно-демократичний табір. При цьому відбувалося поглинання старих національно-демократичних партій з метою реалізації інтересів одного мегапроекту.

На тлі різних політичних "поглинань" уряд Тимошенко в економічній сфері провадив дії, які можна трактувати як відверто антиукраїнські. Зокрема, йдеться про блокування аверсу Одеса - Броди; блокування розробки Чорноморського шельфу; укладання збиткових для України газових угод з очевидним корупційним складником; підготовку до укладання довгострокових контрактів на монопольне постачання ядерного палива з Росії, чим закладалася залежність від неї в атомній галузі на кілька десятиліть.

Передусім у такій діяльності уряду Тимошенко була, очевидно, зацікавлена Росія.

Зокрема, блокування аверсу Одеса – Броди призвело до втрати Україною альтернативного джерела постачання нафти.

Крім того, Тимошенко різко змінила своє ставлення до розробки Чорноморського шельфу після отримання прем’єрської посади наприкінці 2007 року й візиту до Москви. Фактично, витіснивши американські компанії з проекту розробки шельфу, Росія за допомогою Тимошенко досягала двох вигідних для себе й шкідливих для України результатів.

По-перше, не були допущені до розробки родовищ американські інвестори, котрі, очевидно, мали б можливість розраховувати на захист своїх інвестицій на Чорноморському шельфі з боку уряду Сполучених Штатів. Тобто через дії Тимошенко, напевне, погоджені з РФ, Москва досягла своєї мети - не допустила істотної американської присутності на території Кримського півострова.

По-друге, РФ позбавила Україну потенційного джерела енергоносіїв, яке б зменшило енергозалежність від Росії.

Такі антиукраїнські дії, очевидно, не залишилися без уваги виборця, особливо зважаючи на абсурдність аргументації уряду. Усі дії пояснювалися боротьбою з корупцією та олігархами, але щоразу у виграші опинялася Росія, а Україна несла значні втрати.

Отже, серед причин дискредитації національно-демократичних сил можемо виділити такі:

по-перше, катастрофічний непрофесіоналізм багатьох її представників;

по-друге, відсутність популярних харизматичних лідерів, здатних не тільки проголошувати красиві гасла, а й готувати та проводити реформи;

по-третє, дисбаланс між декларованою "проукраїнськістю" та реальними антиукраїнськими діями;

по-четверте, брак чітких ідеологічних переконань у представників національно-демократичного табору або тих, хто себе такими позиціонує (Тимошенко, Яценюк);

по-п’яте, постійні конфлікти й розбрат у середовищі націонал-демократів та відсутність реальних рішень, які б мали вплив на ситуацію;

по-шосте, нерозділення політичної та бізнесової діяльності, участь у політиці представників бізнесу, зокрема й орієнтованих на національно-демократичні сили (вони не можуть діяти послідовно, бо постійно змушені зважати на ризики, пов’язані з власними бізнес-інтересами).

Усі це відбувалося на тлі недостатньої легітимності влади в очах значної частини суспільства. Ті зміни до Конституції від 2004 року, що стали наслідком політичних домовленостей і доцільності, пізніше ставили під сумнів легітимність виконавчої та законодавчої влади й використовувалися як зовнішніми, так і внутрішніми силами в політичній боротьбі.

Як наслідок, національно-демократичні сили значною мірою втрачають популярність. Натомість набирають електоральної підтримки сили без стійких переконань (Яценюк, Тігіпко) або ж націонал-соціалістичні (ВО "Свобода"), які використовують лише окремі елементи ідеології націонал-демократії, при цьому послуговуючись лівим соціальним популізмом, ксенофобією та схильністю до авторитаризму. В окремих випадках це призводить до ще більшої дискредитації ідеї націонал-демократії як такої і формує негативний стереотип - мовляв, порядок може бути тільки за національної диктатури, а демократія своє віджила й ні на що не здатна (цей аргумент активно використовується різними націонал-радикальними партіями в Україні).

ПОЛІТИЧНІ ЗАГРОЗИ ВІД НОВОЇ ВЛАДИ


Головною загрозою стала, очевидно, концентрація влади в руках політичної сили, схильної до авторитарних методів управління та пов’язаної з кримінальними колами.

Після того, як президент Віктор Янукович направив запит до Конституційного суду щодо легітимності коаліції, можна спрогнозувати кілька сценаріїв розвитку подій.

Перший. КС визнає зміни до Регламенту конституційними, і президент Янукович та уряд Азарова продовжують працювати й концентрувати владу у своїх руках.

Друге. КС ухвалює рішення про те, що зміни суперечать Конституції, коаліція визнається незаконною, і Янукович оголошує дострокові парламентські вибори.

При цьому слід зазначити, що невідповідність Конституції процедури формування коаліції та уряду не обов’язково означатиме негайні перевибори. У них не будуть, скоріше за все, зацікавлені ПР та Блок Литвина. Можливо, їх не бажатиме і БЮТ, який захоче вичекати певний час, давши можливість ПР наробити помилок і посилити суспільний негатив до влади, а також розраховуючи, що виборці перестануть пов’язувати свої негаразди з діяльністю уряду Тимошенко.

Третє. ПР визнає, що зміни є неконституційними й водночас подає звернення до КС з вимогою визнати недійсною конституційну реформу 2004 року, а отже, і змінену статтю 83 про формування коаліції парламентськими фракціями. Тоді отримаємо монополізацію влади фактично однією особою, вплив парламенту на перебіг подій різко скорочується.

Проте такий варіант поки що видається малоймовірним з огляду на брак підтримки його з боку різних груп впливу в самій ПР, а також небажання олігархічних кіл надмірного посилення президента Віктора Януковича та його теперішнього оточення. Водночас маємо визнати, що в українській політиці неодноразово реалізувалися саме ті сценарії, які ніхто не вважав реальними. Як наприклад, останнє неконституційне захоплення ПР контролю за виконавчою владою. Це було зроблено без жодного спротиву - як з боку українського політикуму й суспільства, так і з боку Заходу.

ЕКОНОМІЧНІ ЗАГРОЗИ

Тут головна проблема - відсутність в уряду Азарова суспільної легітимності та широкої підтримки з боку населення й неготовність ПР і всієї коаліційної більшості до економічних та політичних реформ (адміністративно-територіальної, судової, правоохоронної, виборчої). Водночас очевидно, і це показує міжнародний досвід, що без підтримки та консенсусу в суспільстві проводити реформи вкрай складно, якщо взагалі можливо.

На цьому фоні в уряду Азарова явно бракуватиме фінансових ресурсів для виконання державних соціальних зобов`язань. Натомість є великі проблеми, пов’язані з дисбалансом солідарної пенсійної системи (зобов’язання Пенсійного фонду значно перевищують надходження). Це ж стосується всієї соціальної системи. Вона вкрай неефективна та популістська й не забезпечує реалізації соціальної функції держави – захисту малозабезпечених верств населення, які справді потребують соціальної допомоги.

Проблеми з проведенням реформи в соціальній сфері пов`язані з таким чинниками:

непривабливістю ідеї приведення рівня соціальних пільг до можливостей держави;

суспільним несприйняттям ідеї підвищення пенсійного віку за очевидної потреби негайно розпочати підготовку та реалізацію цього складника реформи (потрібно підвищувати вік виходу на пенсію для жінок і чоловіків до 65 років, цей процес має зайняти від 10 до 20 років);

браком реальної інформації щодо обсягу різних соціальних виплат і небажанням змінювати систему, коли доведеться відмовити у виплатах тим, хто ними користується попри наявні статки та можливості;

відсутністю механізму, який би змушував людей відмовлятися від дорожчого житла, яке людина не здатна самостійно утримувати, й міняти його на дешевше (як це відбувається в інших країнах з ринковою економікою).

Що стосується житлово-комунального господарства, то тут проблема не у виживанні цього сектора, а радше в тому, як він взагалі працює. За нинішніх умов він давно мав би опинитися в стані повного паралічу. Порівняно невелика кількість техногенних катастроф свідчить швидше про поки що щасливий збіг обставин, ніж про стабільний стан ЖКГ.

Очевидно, що реформа ЖКГ є однією з найбільш нагальних. Украй неефективна й витратна система ЖКГ не забезпечує утримання її від сповзання до повного колапсу та неминучих техногенних катастроф і пожирає величезні матеріальні й фінансові ресурси держави.

Про небажання проводити реальні реформи свідчать і перші кроки уряду: коли говориться про скорочення апарату, формується найбільший за кількістю міністрів уряд у Європі. Демонструється "економія" на бензині та службових машинах та зарплаті президента України, але жодних заходів для реального скорочення непотрібних функцій, управлінь, міністерств, тощо ніхто не вживає.

МАЛИЙ І СЕРЕДНІЙ БІЗНЕС

На жаль, тут теж не слід очікувати реформ, проте з високою ймовірністю можна прогнозувати посилення податкового тиску з метою примусового виведення доходів з тіні та збільшення податкових надходжень.

Водночас малий і середній бізнес розвиватимуться навіть усупереч державній політиці. Можна припустити, що в разі посилення податкового й адміністративного тиску цей сектор економіки ще більше занурюватиметься в тінь і продовжуватиме розвиватися, особливо на тлі скорочення робочих місць і поглиблення соціально-економічної кризи. Відповідно, зростатиме кількість самозайнятих осіб.

Тож, незважаючи на непривабливі умови для підприємницької діяльності, розвиток малого та середнього бізнесу триватиме.

ЧИ МОЖУТЬ ПОДОЛАТИ КОРУПЦІЮ КОРУПЦІОНЕРИ?

Головним завданням відповідального уряду в будь-якій країні є підвищення ефективності економіки та сприяння конкурентоспроможності національних товаровиробників. Цього можна досягти лише шляхом протидії корупції та ліквідації її причин.

Проте очевидно, що наявні в Україні політичні еліти бажають отримати владу виключно заради збагачення, тому принципово не усуватимуть причин, що породжують корупцію.

Єдине, що може спонукати їх до реформ та кардинального зниження рівня корупції, - це значне погіршення економічної ситуації, неконкурентоспроможність української економічної системи в умовах глобалізованої економіки та неспроможність забезпечити мінімальні потреби суспільства.

При цьому, попри всю очевидність необхідності реформ, суспільна затребуваність їх може виникнути ще нескоро, особливо враховуючи звичку до державного популізму й некритичного ставлення до ліво-популістських гасел.

Крім того, неспроможність до реформ та перекладання всіх економічних негараздів на громадян (зростання тарифів, зменшення соціальних пільг), як правило, роблять популярними саме ліві гасла. На цьому тлі навіть нагальні реформи не знаходитимуть підтримку в суспільстві.

За дуже поганого стану державних фінансів (ідеться про державний та місцеві бюджети, бюджет соціальних фондів та фінанси державних підприємств) можна передбачати здійснення урядом Азарова низки вимушених кроків, спрямованих, з одного боку, на посилення податкового тиску на бізнес (крім осіб і підприємств, пов’язаних з урядом та президентом), з другого – на збільшення комунальних тарифів і відмову від виплати значної частини соціальних пільг. За браку реформ збільшення тарифів і скорочення соціальних пільг неминуче призводитиме до значного падіння статків широких верств населення, водночас наростатимуть протестні настрої. Це означатиме поширення лівих настроїв. Цим у Західній та Центральній Україні спробує скористатися лівоцентристський БЮТ та радикальна партія «Свобода», а в Південно-Східній Україні - ліві партії та рухи, фінансово пов’язані з владою Росії.

ПРАВОЦЕНТРИСТСЬКА НІША І ОСНОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Чи залишається місце правоцентристським силам за такого розвитку подій?

Нагадаємо, хто є хто в українській політиці.

Партія регіонів де-факто пропагує в економічній політиці олігархічний лібералізм, що передбачає достатньо високий ступінь свободи для великого бізнесу, який може таку свободу купити.

Тимошенко позиціонує себе як права, проте реально представляє лівоцентристські погляди, які нерідко скочуються до лівого популізму, при цьому загалом не має стійких переконань ні в економічній, ні в гуманітарній сферах.

Ющенко та «Наша Україна» (як політична сила) - праві з точки зору національних питань, ліберальні - в економіці.

УНП - у гуманітарній сфері декларовано права, проте переконання значної частини партійців у економічній політиці є лівими.

ВО “Свобода” підтримує радикально праві підходи в гуманітарній сфері, проте повністю ліва в економічній сфері, що дає змогу кваліфікувати цю політичну силу як націонал-соціалістичну.

Яценюкові та Тігіпку, як показала виборча кампанія, загалом бракує усталених поглядів на економічну політику й зовнішньополітичних орієнтирів. Водночас вони презентують швидше ліберальні економічні погляди. Поки що Яценюк більшою мірою може розраховувати на підтримку виборців Західної та Центральної України, Тігіпко - Південно-Східної.

КПУ, СПУ, ПСПУ, «Союз лівих сил», «Народна влада» тощо роблять акцент на лівому соціальному популізмі та паразитують на проросійських настроях частини населення, зосередженої в Південно-Східній Україні.

Блок Литвина виявляє більшу схильність до лівого популізму, проте переважно його позиція розмита й визначається кон’юнктурою.

За нинішніх умов, гадаємо, правоцентристська ніша теж має перспективи, і це пояснюється такими чинниками:

попри все, малий та середній бізнес розвиватиметься;

кількість самозайнятих громадян, які не залежать і не бажатимуть залежати від держави й наймодавців, зростатиме;

політичні сили, які захищатимуть і репрезентуватимуть інтереси цих кіл населення, будуть затребувані суспільством;

нинішня модель економіки орієнтована на великий олігархічний бізнес, що існує за рахунок дешевих ресурсів, майже повністю себе вичерпала.

Теперішня влада змушена або піти на реформи та переорієнтацію на побудову правової держави з опертям на малий і середній бізнес в економіці, або намагатиметься за рахунок цього бізнесу продовжити агонію системи державного та олігархічного капіталу.

Таким чином, складається ситуація, подібна до тієї, що була на початку 90-х, коли, проте, провідником національного становлення стала інтелігенція, що першою усвідомила важливість побудови національної держави для розвитку української нації.

Тепер таке саме розуміння приходить і до малого та середнього бізнесу, який має потребу в національній державі. І ось із таких причин:

Малий і середній бізнес переважно орієнтований на внутрішній ринок, який здатна захистити тільки сильна національна держава.

Цей бізнес може існувати й розвиватися в сильній правовій демократичній державі, бо не спроможний купити політичний вплив, як це робить великий бізнес.

Малий і середній бізнес об`єктивно зацікавлений у обмеженні негативних наслідків глобалізації, яка ставить під загрозу існування робочих місць, а отже, і купівельну спроможність громадян на внутрішньому ринку.

Цей бізнес зацікавлений у реальній ринковій конкуренції, оскільки не має можливості тиснути на владу й вибивати допомогу з держави, як це чинить великий бізнес, штучно підвищуючи свою конкурентоздатність.

На наше переконання, відбулася певна трансформація в поглядах значної частини суспільства, коли ідеологічні питання з суто гуманітарної сфери переходять у економічну площину. Причому вони сприймаються як обов’язковий атрибут сильної національної держави.

Зважаючи на посилення національного економічного складника, актуальною стане дискусія навколо проєвропейської чи проросійської державної моделі та проєвропейського чи проросійського напрямку розвитку України.

Гадаємо, у цій дискусії мають всі шанси закріпитися й посилитися правоцентристські сили як політична основа економіки малого й середнього бізнесу.

Борис Кушнірук, економіст

Роман Соломонюк, центр інформаційних проблем територій НАН України





 Комментариев: 0  ::  Дата: 8 апреля 2010   ::  Посмотрели: 1464  






Добавить комментарий
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: (необязательно)

Код:
Включите эту картинку для отображения кода безопасности
обновить если не виден код
Введите код:


 (Ctrl + Enter)