Питання статусу та ролі української мови підіймалося різними силами в українському суспільстві давно й, очевидно, і надалі буде предметом запеклих дискусій.

Апологети «двуязичія» у всіх його варіантах, полюбляють наводити приклади інших держав, як от, Швейцарію чи Бельгію. Але щоб оцінити всі «переваги» двомовності, не варто орієнтуватися на Швейцарію чи інші країни Західної Європи, бо ж маємо набагато ближчий, як географічно, так і за ситуацією, приклад: Білорусь. Україна і Білорусь у мовному питанні мають значно більше спільного, ніж далека від них Швейцарія.

Швейцарія – країна, утворена з різних кантонів (районів), жителі яких від самого початку розмовляли різними мовами: німецькою, французькою, італійською чи ретороманською. В Україні та Білорусі російськомовність є наслідком тривалої бездержавності та російсько-радянської окупації. Україні поки що не вдалося позбутися російськомовного окупаційного спадку. Проте, вдалося хоча б не допустити мовної катастрофи, що відбулася у Білорусі.

Історія білоруської мови, загалом, донедавна була доволі подібною до історії української. Обидві мови ґрунтуються на народних, розмовних говірках. Обидві майже весь час свого буття були бездержавними. За часів СРСР, в рамках «будівництва нової історичної єдності – радянського народу», зрозуміло, на базі російської мови, українська та білоруська були штучно наближені до «общепонятного». Держава підтримувала соціально престижний статус російської мови усіма можливими засобами.

Наприкінці 80-их, і в Україні, і в Білорусі розпочалося національне відродження, у суспільстві прокинувся інтерес до рідної мови. Зрештою, на початку 90-их, і українська, і білоруська здобули такий потрібний їм статус єдиної державної мови у своїх країнах.

У Білорусі була затверджена програма переходу державних установ на білоруську, що була розрахована на 10 років. Наприкінці 80-их і у першій половині 90-их розпочалася повільна дерусифікація освіти: так, наприклад, у Мінську з’явилися білоруськомовні школи, чого не було за часів СРСР. Але в 1994 році на перших і останніх демократичних президентських виборах перемогу здобув Олександр Лукашенко, що на той момент був палким прихильником інтеграції з Росією.

Уже за рік було проведено референдум щодо надання російській «рівного статусу з білоруською». «За» проголосувало 83,3% виборців. Щоправда, опозиція і нині говорить про фальсифікації, але це, загалом, вже не має жодного практичного значення. З того часу білоруська мова неухильно втрачає свої позиції. Судочинство, майже вся документація, реклама (за деякими винятками) стали цілком російськомовними.

Процеси русифікації набули більших масштабів, ніж це було за часів СРСР! Наприклад, згідно даних перепису 1999 року, білоруську назвали рідною 73,7% мешканців країни, а вже у 2009 ця цифра впала до 53,22%. На запитання «якою мовою ви зазвичай спілкуєтесь вдома?», у 1999 році білоруську вказало 36%, а у 2009 – вже тільки 23,3%. Але, схоже, що навіть такі цифри – завищені. Адже, за даними деяких опитувань, постійно користуються білоруською лише 6% населення…

Триває й інтенсивне скорочення білоруськомовної освіти. В країні немає жодного цілком білоруськомовного вищого навчального закладу. Кількість білоруськомовних шкіл неухильно зменшується: у 2001/2002 навчальному році таких було ще 27,8%, в 2005/2006 – вже 23,3%, а у 2009/2010 – взагалі 16,1%. Показово, що більшість із них – сільські, міських шкіл з білоруською мовою викладання лише 1,9%. Це тільки підкреслює низький соціальний статус мови. Зрештою, навіть значна частина опозиційних кіл, переважно ліберального спрямування та комуністи, поступово перейшла на російську.

Зрештою, ЮНЕСКО визнала білоруську мову такою, що «потенційно перебуває під загрозою знищення». Ліквідація статусу єдиної державної мови зробила білоруську мову непотрібною для більшості суспільства. Тепер навіть зміна державної політики навряд чи зробить білоруську розмовною, живою мовою більшості. В найкращому випадку мову буде збережено у найвіддаленіших селах, і в середовищі міської інтеліґенції. Для досягнення чогось більшого вже потрібні кардинальні суспільні зміни.

В Україні, на щастя, ситуація набагато ліпша. Власне, лише в Криму та на Донбасі українська, як розмовна мова, продовжує вимирати. Про це свідчать дані перепису населення. Наприклад, у Донецькій області частка тих, хто вважає українську рідною, впала з 1989 до 2001 на 6,5% і складала 24,1%, в Луганській – на 4,9% і 30% відповідно. У решті регіонів українська мова зберегла існуючі позиції, а подекуди навіть посилила їх.

На Черкащині за результатами перепису 2001 року українську назвали рідною 92,5% мешканців, що на 3,4% більше, ніж під час попереднього перепису 1989 року, на Полтавщині, відповідно, 90% і 4,1%, Чернігівщині – 89% та 3,3%. Втім, якщо в найближчі 5-10 років держава не почне проводити проукраїнського курсу, то поступова русифікація неминуча.

Посилення російської мови в Україні невигідне українцям і з економічних міркувань. Відсутність україномовного дубляжу кінофільмів означає втрату роботи тими, хто цим займається з одного боку, та зменшення доходу держави від оподаткування з іншого. Засилля російськомовної аудіо-відео продукції призводить до втрати значної частини коштів, які йдуть у бюджет Росії, а не України.

Окрім того, впровадження двомовності у будь-яких її формах потребує досить істотних витрат з державного і місцевих бюджетів. Адже тоді необхідно витрачати кошти, наприклад, на забезпечення перекладу судочинства, апарату місцевих адміністрацій, тощо. Тож окрім морально-етичних аспектів, русифікація, зрештою, боляче вдарить по кишені кожного українця, навіть російськомовного.



Білоруська (відтінки червоного) та російська (відтінки синього) мови як "мови, якими зазвичай спілкуються вдома" за районами Білорусі згідно з даними перепису населення 2009 року